Вікторія Коваль

Вікторія
Коваль

Вона — поетка, наставниця й викладачка поетики, яка не боїться мріяти вголос і втілювати свої ідеї швидко та сміливо. Пройшовши крізь біль, дискримінацію й виклики, вона перетворила свій досвід на силу й місію — підтримувати інших та відстоювати українську культуру. Її шлях — це історія незламності, творчої свободи та щоденної гідності.

Гаага

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Напевно, на те, щоб повірити: мені можна. Що я можу. Що я цього гідна.
Бо все життя мені казали: «Ти не можеш», «Ти не гідна». Я це чула. Знову й знову. І вірила в це.

А потім — наважилась. Дозволила собі повірити. І зробила великі кроки.
Наприклад, я наважилась піти в Міністерство культури.
Колись я просто мріяла — хоча б побувати в цих священних стінах. Для мене це було щось неймовірне. Я — людина поезії, людина мистецтва. І тоді наважилась просто спитати про вакансію. І знаєш — для мене знайшли місце. Я за одну ніч зробила резюме. А вранці вже йшла на співбесіду. І влаштувалась у Міністерство культури.
Не просто в будь-який відділ — я працювала з культурною реінтеграцією деокупованих територій. Місця, які були окуповані, а потім повернулися до нас — вони потребують української культури. Її присутності. Потім змінився міністр, відбулася реструктуризація — і я потрапила у відділ інвестиційної діяльності.
Спочатку було страшно. Я й інвестиції, я й математика — речі, які здавались несумісними. Але коли зрозуміла, наскільки важливу роботу мені довірили… Я шукала міжнародні фонди, донорів, які могли б допомогти з відновленням закладів культури, зруйнованих війною.
Я телефонувала в театри, музеї, будинки культури. І вони відповідали: «Дякуємо! Приїжджайте, ми вам усе покажемо, ми вам станцюємо!»
Це дуже наповнювало.

Це був мій великий крок. І я про нього не шкодую. Бо він почався з мрії — просто побувати в тих стінах. А потім… ти вже там щодня. Тобі міністр відкриває двері. Ще один крок — я дозволила собі мріяти вголос. Дозволила цим мріям збуватись. Не тому, що сиділа й чекала. А тому, що якщо я чогось хочу — значить, мені це потрібно. І я знайду спосіб це отримати.

Це трохи кумедно, але я любила шоу «Від пацанки до панянки». Тащилась. Думала: от би потрапити колись туди. І що ви думаєте? Я прокидаюсь у цих стінах. Не розумію, як сюди потрапила. Але це теж був крок — розповісти на всю країну про себе. Щоб комусь допомогти. Комусь, хто має такі ж болі.

І ще… я дозволила собі сказати: «Я — поетка. Я — митець».
Бо довго цього не дозволяла. Я казала: «Я бариста», «Я юрист». А про письменницю — мовчала.
Найважчий крок — це визнати: я така, як є. І це моя сила.
Я — поетка. Я — наставниця. І я маю місію.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Перш за все — це я сама. Я вчуся бути собі підтримкою.
Бо раніше я була собі критик. Найжорсткіший. Найбільший ворог.
А зараз — вчуся інакше. Вчуся бути собі другом.

Для мене підтримка — це реакції людей на мої вірші.
Коли вони плачуть. Коли кажуть: «Я тебе розумію. Я теж це пережила».
Це відгук. Це значить — ми не одні. Це значить, через поезію я передаю те, що відчуваємо всі.

І ще — мої мрії. Мої цілі. Вони теж мені підтримка.
Бо успіх сам себе не зробить.
Для цього треба йти. Робити. Навіть маленькі кроки — але щодня.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я видала чотири книжки, зараз зосереджена на пошуку видавця і паралельно дописую п’яту збірку. Після її виходу планую зробити паузу — п’ять років нічого не видавати. Я оптиміст, думаю, доживу до цих п’яти років — у сучасних обставинах це вже неабияке бажання. Наразі моя діяльність переважно пов’язана з передачею знань: я веду поетичний блог, викладаю історію поетики й навчаю писати якісну поезію. За це отримую чимало хейту, особливо від прихильників верлібру. І хоча моя сторінка в соцмережах невелика, негатив прилітає майже щодня. Мені з цим непросто, але я тримаюсь, бо знаю — я на своєму шляху.

Я читаю Арістотеля, зокрема його «Поетику», і коли бачу, що мої думки перегукуються з ідеями такого мислителя, розумію: усе не дарма. Зараз я також беру інтерв’ю в членів Спілки письменників України — це частина ініціативи, покликаної привернути увагу до відновлення Будинку письменників. 1 січня туди влучив дрон, там немає вікон, дверей, працювати майже неможливо. Через інтерв’ю я хочу підтримати цю інституцію, дати голос тим, хто творить українське слово. До того ж, ці розмови можуть стати цінними для новачків — сама колись мріяла мати наставника, який би поділився досвідом.

У мене є основна робота, шість днів на тиждень. Я живу в Нідерландах, ця робота не улюблена, але дає змогу заробити більше, ніж я могла б отримувати в Україні виключно творчістю. Я тут тимчасово й дуже хочу повернутись додому. Паралельно займаюсь редагуванням поезії, працюю з текстами, готую учнів до конкурсів. Нещодавно стала постійною суддею кількох мистецьких подій, де оцінюю поетичні твори, і вже отримала запрошення викладати поетику в ліцензованій онлайн-школі мистецтв.

Наразі працюю над новою збіркою, водночас намагаюся «оживити» попередні — зокрема, «Чорне і червоне». Великий фокус зараз на блозі, бо його потрібно розвивати, будувати спільноту, привертати увагу до якісної поезії. Для мене це не просто творчість — це ремесло. І, попри всі образи, я залишаюсь при своїй думці: поезія — це професія, у якій потрібні навички, практика й навчання.

525709876_2296354447449735_930726955892320229_n

526055416_1043432247860786_7852976520820016475_n

526360935_501258273080049_5769632588041779269_n

526586575_1121440143132350_609637869416822975_n

Поетка, викладачка поетики 📚Авторка чотирьох книг | членкиня НСПУ 🎓Навчаю писати якісно та глибоко

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я роблю це, бо не можу цього не робити. Я пишу, бо не вмію інакше. Якщо я перестану писати — я зійду з розуму. Усе в мені, у душі, рухає біль. Саме біль мене надихає. Я не пишу про природу. Я не пишу дитячих віршів. Я пишу про те, що доводить до межі. До пустоти. А потім — хочеться цю пустоту чимось заповнити.

Це вся я. Я пишу вірші вже 16 років. Мені 25. І це завжди було зі мною. Це мій шлях. Це моє дихання. Якби в мене забрали поезію — я навіть не знаю, ким могла б бути. І я впевнена: поезія, письменництво, література — це моє призначення. Абсолютно впевнена.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Я зазвичай кажу: «Не раджу». Бо те, що люди бачать у мені — це не те, що знаю про себе я. Я знаю, як мені було важко. Скільки разів мені не хотілося жити. Скільки разів не хотілося бути. І я не хочу, щоб інші проходили через те саме. Я хочу сказати: «Ось, дивись, я це прожила— просто не роби так, щоб тобі НЕ було настільки ж боляче».

Коли мені кажуть: «Ви для мене приклад, я хочу бути як ви», — я відповідаю: «Приходь до мене на навчання, я дам тобі базу. Письменницьку базу». Але побутові, звичайні речі, ця реальність — вона прийшла до мене як наслідок мого шляху. А шлях був такий, що життя нормально так тримало мене за шкірку всі ці роки.

Я не скажу, що я погана людина. Але я — людина, яка пережила багато поганих речей.

Бути українкою — про що це?

Зараз бути українкою — це бути прикладом. Прикладом сили, незламності. І я цим дуже пишаюсь. Я живу за кордоном, і мені хочеться кричати: «Я — українка! Подивіться на мене!» Бо коли хтось дізнається, що я з України, — реакція завжди одна: «О, ти з України? Вау, ви такі сильні!» І я думаю: «Так. Але якою ж дорогою ціною ми за цю силу платимо». Проте — ця ціна потрібна. Ми мусимо її платити. Бо зараз бути українкою — це витримувати все.

Це про жінок, яких не можна ні з ким порівнювати. Вони — з надзвичайною силою, з надзвичайною відвагою. Вони не сплять ночами через обстріли, а вранці прокидаються, посміхаються і йдуть підкорювати світ. Ідуть давати інтерв’ю, брати інтерв’ю, робити каву, підтримувати інших, жити. Це потребує колосальної внутрішньої сили. І я дуже цим захоплююсь.

Я завжди пишалась, що я українка. З самого дитинства в мені бачили сильний патріотизм. Я дуже пишаюсь собою. І дуже пишаюсь усіма українками, яких бачу поруч. Якщо я чую українську мову — завжди підійду, спитаю: «А ви звідки?» — «Ой, я звідти!» — «А що ви тут робите?» — і починається розмова.

Нещодавно в кав’ярні була мама з донькою. І я почула солов’їну — і одразу їм посміхнулась. А коли чую російську — слухаю акцент, думаю: бити чи не бити. Але коли чую українську — завжди хочу підійти й подарувати бодай трохи натхнення. Хочеться, щоб кожна українка, яку я зустрічаю, мала в собі сили далі творити своє життя.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Так, я думаю, що гідність справи складається з маленьких щоденних звичок. У мене це, наприклад, хвилина мовчання щодня о 9-й ранку — я згадую воїнів, які нас захищають. Мій брат — військовий, йому нещодавно виповнилось 21, а на фронті він з 18. Це важко. І це теж моя гідність.

Моя гідність — це й уміння сказати «ні», якщо мені щось важко або я цього не хочу. Моя гідність — у свідомому виборі не слухати, не читати, не дивитися російський контент. Це вибір. І ми справді робимо його щодня.

У письменництві для мене гідність — це теж вибір. Не братись за будь-який текст, а шукати справжні голоси. Самородки. Людей, у яких є потенціал. Це теж про гідність. Так я це відчуваю.

Про безбар’єрність і доступність

Так, я стикалася з бар’єрами. Я стикалася з дискримінацією — тому що я жінка, тому що в мене є свої особливі потреби. І з цим я теж стикалася з дискримінацією. Були бар’єри й у професійному житті — коли я працювала на офіційній роботі, мені заборонили вести творчий TikTok, свої соцмережі. Це теж бар’єр, бо я ж не на роботі це знімала. А творчість — це моє життя. Я вважаю, що маю право на своє хобі, бо робота — це не сенс мого існування.Для мене безбар’єрність — це насамперед прийняття. Прийняття того, що ти такий, а інша людина інша — і це нормально. Хтось любить помідори, хтось — ні. Це не кінець світу. Це прекрасне явище — наша різність.

У Міністерстві культури, де я працювала, був відділ безбар’єрності — там були неймовірні люди. І саме від них я перейняла думку: безбар’єрність — це дозвіл бути іншому іншим, не таким, як ти. Я переконана: у людей немає фізичних вад, є родзинки. Є життєві історії. І кожна з цих родзинок — це історія людини. У кожного — свій шлях. Життя кожного пишеться по-різному.

Колись мені до рук потрапив журнал Kinfolk — це було видання про старість. Там писали не журналісти, а автори, і поруч ішли художні фотографії, підібрані без прямого зв’язку з текстом. Але саме через це виникав глибокий емоційний ефект. І от у номері про старість ішлося про те, як важливо приймати й любити свої шрами, плями, зморшки — це частини нас, які роблять нас унікальними. Як от стара дощечка, на якій різали і рибу, і буряк — вона ж не зіпсована, вона жива, справжня. І з людьми — так само.

Я навіть усвідомила, що це стало для мене певною місією. Бо часто ми не вміємо говорити на складні теми. Але можна ж просто запитати: “А як ти це робиш?” Немає правильної відповіді — але завжди є можливість почути варіанти й обрати свій сценарій. Засудити — легко. Але пояснити, попередити, проговорити — це вже інший рівень відповідальності.

У мене є знайома з Мюнхена. Вона розповідала, як тільки приїхала — побачила бабусю з паличкою й одразу кинулась допомагати. А бабуся тією паличкою її мало не вдарила. Бо вона не просила про допомогу. І її сусіди пояснили: “Це не значить, що вона гірше себе почуває. Вона — окрема особистість, зі своїм ритмом, потребами”. І це теж про прийняття. Не кожна “інакшість” — це слабкість.

Ще одна знайома, яка зараз працює на захист трансгендерних людей, сказала мені: “Мені болить не менше, ніж жінці, яка втратила чоловіка на війні. Бо це — теж несправедливість, теж біль”. І я вірю: коли ми почнемо говорити про це відкрито, вголос — ми почнемо нормально це сприймати. І прийняття стане нормою.Так, нам потрібно навчання. І нам потрібна якісна, чесна, здорова “пропаганда” прийняття. Наприклад, є українська компанія, яка створює іграшки без лапок чи ніжок, щоби діти вчилися сприймати різність як норму. Або спеціальні тарілки для незрячих, які дозволяють самостійно їсти. Це — геніально. Це — гуманно.

Я вірю: кожен шрам, кожна відмінність — це історія. Вона має право бути почутою. І хтось обов’язково знайдеться, хто захоче її вислухати.Не треба цуратися того, що відрізняється від нас. Потрібно приймати. Бо ми всі різні, всі унікальні. І саме це — найпрекрасніше, що могло статись із людством.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Я — людина дуже швидкої реалізації. Якщо мені в голову приходить ідея, я повинна зайнятися нею негайно. Саме так я створила свою спілку поетів в Одесі. Прийшла на концерт, виступила — там були підлітки, які писали вірші. Вони сказали: “Було б класно в вас повчитися”. Я відповіла: “Добре, давайте створимо спілку”. І вже наступного дня вона була створена.

Навіть у книжках пишуть: якщо з’явилася ідея — реалізуй її протягом перших 72 годин. Інакше є велика ймовірність, що вона так і залишиться ідеєю. Я дуже швидко оцінюю ресурси: що є, чого бракує, де це взяти. І одразу дію. Якщо я вирішила зробити літературний вечір — я не думаю тижнями, який заклад вибрати. Я роблю кілька дзвінків. Якщо складається — це знак від Всесвіту. Все, працюємо. І не через пів року, а через два тижні — вже подія.

Я люблю швидкі результати. Не вмію грати вдовгу — але вчуся. Наприклад, мій блог — це тренування гри вдовгу. Але мені важко. Ми ведемо його місяць, а я вже питаю в помічниці: “Де мої 100 000 переглядів?” Вона каже: “Стоп, це всього місяць”. До речі, найняти її — теж було швидке рішення. Написала пост, вона відгукнулась — усе, працюємо.

Я люблю, коли одразу робляться кроки до реалізації. Бо тоді є шанс, що ідея не зникне. Я вірю, що якщо нам приходить якась ідея — значить, десь у Всесвіті є людина, якій потрібна її реалізація.

Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально

Раніше мені було важко визнавати помилки й сприймати невдачі. Але письменництво дуже змінило мене. Я зрозуміла: коли пробуєш нові ідеї та методи — нормально, що щось не виходить або не подобається аудиторії. Саме так я знайшла свій авторський стиль: експериментувала з формами, конструкціями, писала по-різному — і методом проб і помилок відчула своє.

Поетичне середовище — дуже складне і часто токсичне. Люди не готові слухати інших, не приймають критику. Наприклад, нещодавно я написала пост про типові помилки — і в коментар отримала вірш-відповідь з насмішкою. Хоча я зробила аналіз безкоштовно, а інші за це платять.

Я приймаю свої помилки. Вони стали частиною мого досвіду. Перша моя книжка — з безліччю помилок, особливо в реалізації, але саме тому я можу тепер сказати іншим: «Не роби, як я, бо я вже знаю, чим це закінчиться».

Помилки — це невід’ємна частина шляху. Без них не було б росту. Якщо ти не помиляєшся, або думаєш, що ти не помиляєшся — ти ідіот. От я б так сказала. Помилятись — це прекрасно.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

справді відчуваю на собі велику відповідальність. Але коли я приймаю якесь рішення, я одразу погоджуюсь із тим, що воно може бути як правильним, так і неправильним — і я готова нести за це відповідальність. Я намагаюся мислити стратегічно, прораховувати наперед: якщо спрацює — це круто, якщо ні — це буде досвід. Я використаю це, щоб зробити висновки, розповісти про це іншим — у пості, у книжці, в розмові. Скажу: “Отут я зробила помилку — не повторюй”.

Це ставлення дає мені емоційне відчуття свободи. Бо дуже часто люди не дозволяють собі помилятись — через страх, через відповідальність, через переконання, що помилка — це ганьба. Але насправді це просто частина життя. Треба дозволити собі бути недосконалою, дати собі право на помилку.

Бо що далі? Ну, помилилась. Ну і що? Сказала щось не те в тіктоці — і що далі? Це не кінець світу. Все, що ми робимо — окрім, хіба що, натискання ядерної кнопки — не є кінцем світу. І ця думка дуже звільняє.

розкажи про своє місто

Я зараз живу в Гаазі. Але хотіла б розповісти про своє рідне місто — Глобине, що в Полтавській області. Його знають здебільшого завдяки ковбасі “Глобино” — цим ми й популярні. Це місто зберігає історію мого дитинства, а вона — дуже важка, дуже плачевна. Я втікала від неї. Не була там уже десять років.

Але зараз я хочу повернутись. Хочу пройтися тими ж вулицями — і вже не плакати, а сміятись. Я колись собі пообіцяла: повернусь — і мені вже не буде так боляче. Я повернусь сильною, кращою версією тієї маленької Віки, яка плакала. І я дуже хочу там провести літературний вечір. Це буде красива крапка в цій історії. Знак, що те, що було боляче — не зламало мене. Дивіться, яка я тепер.

У цьому місті всі знають одне одного. Багато людей памʼятають мене з дитинства, знають мою родину, підписані на мої соцмережі. І зараз вони мене підтримують: “Ти молодець, ти так дихаєш. Ми памʼятаємо тебе ще зовсім маленькою”. І це як у фільмах: “спустя пʼять років” — і от ти повертаєшся вже зовсім іншою. Це красива фінальна сцена.

Я знаю, що не житиму в цьому місті — моя душа потребує великого простору. Київ — це місце, де я відчуваю свободу, де я знаю, що я можу. І що мені — можна.

Що розказати про вінницю?

У Вінниці я ще не була. Але я колись випадково опинилася в Черкасах, і думаю, так само випадково можу потрапити й у Вінницю. Хоча, чесно кажучи, я чула жарт, що Вінниця — це місто, якого не існує. Але це не з негативної точки зору — скоріше як міф: дуже локальне, зі своїми жартами, які розуміють лише місцеві. Місто для своїх, зі своєю історією. І це навіть приваблює.

Я безмежно люблю свою Україну. Багато де вже була: в Закарпатті (моя мама звідти), Києві, Сумах, Чернігові, жила в Одесі, виступала в Миколаєві. Дуже хочу поїхати в Херсон. Була і в Слов’янську — це взагалі окрема історія. У 2014 році, коли мені було 14, ми з родиною в Глобиному, Полтавська область, стали єдиними, хто приймав переселенців зі сходу. Ми створили з мамою центр з благодійною допомогою, а наш будинок віддали людям, які тікали від війни. Ми самі тоді спали влітку на вулиці.

Потім я поїхала в Слов’янськ — одразу після його звільнення. Там я викладала українську мову в центральній бібліотеці. Просто дитина 14 років — і я викладаю. Це моя перша волонтерська місія. І з того часу волонтерство — це частина мого життя. Я пишаюсь тією маленькою Вікою, яка наважилася. Іноді думаю: як же це виглядало збоку — 14-річна дівчинка приходить до мами і каже: “Мам, я їду в Донецьку область”. А мама відповідає: “Добре, їдь”. Ось так просто.

Кожне українське місто варте любові й уваги. І особливо ті міста, які зараз під окупацією або постраждали від війни. Вони потребують нашої любові більше за інших. І хоч вони тимчасово не з нами — я вірю, що душею вони з нами завжди.

питання невідомій жінці

“В чому саме ви берете ресурс, сили і натхнення робити те, що ви робите?”

Мій ресурс — у людях.Мені хочеться підтримувати людей. Я знаю, що всім важко. І мій ресурс — це коли я роблю комусь маленьке добро, навіть своїм віршем, навіть словом. Це повертається до мене як енергія. І я роблю це не для того, щоб щось отримати, а тому, що не можу інакше. Я дуже сентиментальна. В мене висока чутливість. Я можу розплакатись, якщо бачу в TikTok відео, як хтось комусь робить добро. Все. Сльози рікою. Я можу розплакатись, якщо бачу бездомну тваринку. Хочеться всіх забрати. У дитинстві я так і робила — всіх забирала, додому несла.Для мене ресурс — у людях. А сила — у боротьбі.

Коли я борюсь, мені дається сила. Навіть нещодавня історія з мітингом на підтримку НАБУ. За НАБУ, не проти. За те, щоб повернути їм незалежність. І це мене підживлює. Мене надихає боротьба. Як каже гімн українського націоналіста: “Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ.” Це мене й тримає.

Що б ви спитали в наступної жінки? Я б поставила їй таке питання:
“Якби у вас була можливість зробити одну річ по-іншому — що б це було, і як би це перевернуло ваше життя?”

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.