Віталія Ілляш

Віталія
Ілляш

Вона дозволила собі писати — і знайшла справжнє покликання. У цьому інтерв’ю — чесна розмова про шлях у літературу, внутрішні бар’єри та силу маленьких кроків. Як підтримка незнайомців, син і шум пральної машини можуть змінити життя.

під Києвом

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилася у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Власне, я вже думала про це. Навіть коли спонтанно написала вам, бо чомусь відчула, що це інтерв’ю може стати таким поворотним моментом для мене. Не знаю ще як саме, але щось зміниться. Зазвичай я готуюсь: продумую теми, питання, складаю собі план. А тут — відпустила, просто чекала цього дня. І зрозуміла: навіть якщо нічого не вигадуватиму наперед, усе одно буде кайфово.

А змінило моє життя те, що я в декретній відпустці, яка триває вже кілька років. Одна дитина, але садочок ми не відвідували, тож я з ним постійно. І саме в декреті я вперше по-справжньому дозволила собі писати. У школі я не сприймала це серйозно. Так, були перші проби пера, але, як і більшість дітей, я тоді не розуміла, що це може бути справжньою професією. Та й фінансово письменники не завжди можуть жити з книг. А в декреті я відпустила всі ці сумніви й просто почала писати. Попри обставини. Починала з дитячих історій — і зрозуміла, що саме тут моє місце. Я пробувала й для дорослих — цікаво, але для дітей мені є сказати більше. Прочитала колись у спільноті фразу однієї письменниці: «У мене для дітей більше сенсів, ніж для дорослих» — і вона мені відгукнулася.

Тож цей момент, коли я дозволила собі бути собою, і є тим поворотним.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

До моменту подачі заявки на інтерв’ю я вважала, що головною своєю підтримкою є я сама. Я справлюсь, зможу, буду йти вперед. Чоловік мене підтримує радше пасивно — він не хоче в це глибоко занурюватися, але завжди підставить плече, якщо важко, або вислухає, коли треба виговоритися.

На цьому шляху я йому розповідаю лише критично важливі моменти. А от теми, які стосуються внутрішніх сумнівів, «синдрому самозванця», самокритики — намагаюся проживати й пропрацьовувати сама. Я прийняла для себе, що мушу йти попри все, і якщо щось заважає морально, то краще знайти причину й поговорити з цим внутрішнім «самозванцем».

Коли я наважилася на інтерв’ю, мене підтримали зовсім незнайомі люди. Ми буквально за день-два до цього познайомилися через певну ситуацію, і ця їхня підтримка була дуже відчутною. Я зрозуміла: навіть коли хтось морально вибиває тебе зі стану рівноваги, завжди знайдеться хтось інший, хто допоможе встати.

Є така фраза: «Ми ранимося об людей, але й зцілюємося об людей». Не пам’ятаю, де її прочитала, але вона дуже точна. Бо так само, як хтось може психологічно навантажити, інші можуть витягнути тебе з цього стану. У мене є кілька професійних спільнот, і саме колеги-письменники з однієї з них витягнули мене тоді емоційно.
А головною моєю підтримкою є син. Він — перший, для кого я почала писати під час декретної відпустки, і він же — перший мій читач. Я пишу від руки, потім надиктовую тексти у Word, тож він чує всі мої історії — і дитячі, і дорослі — просто слухаючи ці надиктовки. Він мій перший критик і водночас натхнення.

Тож моя підтримка — це син, чоловік і ті люди, які трапляються на шляху, навіть якщо цей шлях проходить онлайн.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я дуже люблю знайомства, люблю спілкуватися. Завжди рада відповісти на питання, які хвилюють початківців-письменників, і з задоволенням поспілкуюся з тими, хто вже давно пише, але потребує нотки натхнення. Я зрозуміла, що можу надихати — можливо, це звучить гучно, але я постійно генерую ідеї, і хотілося б, щоб існували ком’юніті, де будь-хто може отримати поштовх і піти за своєю ідеєю. Іноді людині достатньо кількох слів, щоб зрозуміти свій напрямок.

Зараз я разом із ще однією авторкою, яка пише у жанрі горору та фентезі, Міланте Готем, організовую тематичний збірник оповідань для дорослих від 10–15 авторів. Плануємо випуск на наступну осінь, адже роботи над якісною книгою значно більше, ніж я колись думала. Раніше мені здавалося: написав, відредагував, і за місяць-два можна видати. Насправді ж процес потребує часу, уваги та відповідності високим очікуванням читачів.

Тож до мене можна звертатися за натхненням, знайомством, порадою для початківців. За рік активної роботи я отримала величезний досвід і зрозуміла, що багато моїх уявлень були далекими від реальності. Також у мене є збірка дитячих різдвяних оповідань, створена разом із 17 авторами.
Я вважаю, що якщо ти пишеш — поезію чи прозу, — ти вже письменник. Неважливо, чи маєш друкований доробок. «Синдром самозванця» тут зайвий — твій талант уже в самому процесі письма. Я з великою повагою ставлюся до всіх, хто працює з текстом, а журналістика для мене — окрема любов. Колись я сама хотіла бути журналісткою, тому особливо ціную цю професію.

публікації в друкованих виданнях. ділюсь творчістю та досвідом

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Не потрібно хотіти «як я». Варто бути собою й пройти свій шлях. Так, можна взяти професійну пораду з письменництва, але це лише порада: до неї можна прислухатися, а можна просто почути й зробити по-своєму. Я свідомо не шукаю собі кумирів, бо шлях іншої людини — це її досвід, і він не повториться в мене. Так, у будь-якій професії є базові знання, але світ швидко змінюється: те, що було актуально пів року тому, сьогодні може вже не працювати.

Якщо й просити пораду, то тільки з конкретного питання. Зазвичай я шукаю відповіді у відкритих джерелах. Частково це через побоювання, що відповідь від конкретної людини може виявитися платною або просто недоступною.

Я помітила, що коли занурюєшся в певну нішу, навколо тебе поступово формується коло людей із такими ж інтересами. У моєму випадку — це письменники, поети, автори, які хочуть видати книги. В соцмережах я часто бачу, як вони ставлять запитання, і іноді відповідаю під їхніми дописами, даючи конкретні поради. Але нерідко бачу, що фідбеку немає. Можливо, порада й не була потрібна — людині важливіше було сформулювати запитання й «відпустити» його, щоб потім знайти відповідь самостійно.

Бути українкою — про що це?

Перше, що спадає на думку, коли говорю про українство та патріотизм, — це те, що сьогодні можуть сказати багато жінок: для мене бути українкою зараз означає підтримувати свого чоловіка у Збройних силах України. Це реальність, у якій ми живемо.
Якщо говорити про творчість, то бути українкою для мене — це писати для українських дітей, українською мовою, передавати у творах наші сенси, які йдуть від прадідів, пам’ятати коріння та оновлювати знання про історію України.

Мій перший твір, написаний під час повномасштабного вторгнення, — це історія про лисичок. Прототипами стали дівчата, які переганяють машини для військових. Коли я почула від чоловіка їхні історії, була вражена їхньою сміливістю. Так з’явилася перша частина — про патріотизм. Друга частина — це подорож лисичок українськими дорогами з Києва до Одеси. Вона мала три зупинки у різних містах. Одне з них я згодом прибрала з сюжету через безпекові міркування, але сама подорож і любов до рідної землі залишилися.

Навіть у дитячих текстах у мене завжди є лінія патріотизму та любові до України. Ще один мій твір присвячений любові до природи і своєї батьківщини. Ця тема для мене дуже особиста — можливо, тому, що мій тато, якого я називаю папа. Чомусь так склалось. Можливо, моя любов до землі й природи йде від батька. Пам’ятаю, як у дитинстві він звертався до своїх батьків на «ви». Потім з часом почав говорити «ти», але для мене, маленької, це було дивно, адже я завжди казала: «тато, ти» чи «мамо, ти».

Тато все життя працював водієм вантажівки, а зараз уже на пенсії. Його професія навіть стала основою для одного з моїх персонажів — головним героєм стала вантажівка. Цей сюжет став для мене своєрідною вдячністю батькові за роки його праці.

У моїх текстах є глибокі підтексти та історії, але я рідко ділюся ними у соцмережах. Як авторка, я дисциплінована у письмі, але у веденні сторінок мені бракує системності. Я знаю, що навіть для одного підписника важливо розповідати історії, але без підтримки маркетолога мені важко робити це регулярно. Зазвичай я пояснюю підтексти лише у супровідних листах до видавництв. Сучасні видавці часто вимагають не лише сам текст, а й синопсис, інформацію про автора та активні соцмережі. І хоча я це розумію, постійно проговорювати всі ці історії самостійно мені складно.

Я кожного разу пишу супровідні листи до видавництв по-різному — залежно від настрою, конкретного видавництва та обставин. Підтексти своїх історій я зазвичай прописую саме в цих листах, але, як показує практика, навіть це не завжди допомагає у позитивному розгляді рукописів. У соцмережах я б із задоволенням ділилася цими історіями, але мені бракує організованості. Іноді не знаю, з чого почати чи як гарно оформити розповідь. До того ж «внутрішній критик» і «синдром самозванця» особливо заважають саме у веденні сторінок: або я активно пишу пости, або зовсім нічого не публікую.

Зараз у мене лише одна друкована книга, решта публікацій — у часописах та літературних журналах. Я на етапі активної роботи з видавництвами.

Можливо, саме ця любов до землі і є тим, що робить мене українкою.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Не завантажую книги, фільми чи музику нелегально. Це табу. Якщо книга коштує 650 гривень — я все одно куплю її, навіть розуміючи, що на ці гроші можна придбати щось інше. Але я хочу тримати книгу в руках і прочитати її. Нічого не маю проти електронних книг. У наш час це допомога тим, хто хоче читати, але не має часу. Так можна читати в метро, під час прогулянки чи ще десь у русі.

Вважаю своєю гідністю виховувати дитину так, щоб вона знала про події в Україні, розуміла їхній контекст і пам’ятала про своїх предків — не лише бабусь і дідусів, а й тих, хто був до них.

Про безбар’єрність і доступність

Я не є соціально активною, як ви вже зрозуміли з попередніх відповідей. Тут мені важливіше говорити про себе, про творчість і про те, як я можу допомагати іншим.

У нашому невеликому містечку є певні ініціативи для ветеранів, але я раніше не задумувалася, що саме можу робити в цьому напрямку. І саме тому участь в інтерв’ю для мене цінна — це як можливість пропрацювати себе, зрозуміти, як я бачу світ і що можу змінити. Такі питання змушують замислитися не лише про теперішнє, але й про майбутнє, і навіть почати застосовувати ці роздуми на практиці. Тепер розумію: те, що я вважаю буденністю, насправді впливає на оточення і навіть на країну. Маленькі кроки теж важливі.

Для мене нормально нести особисту відповідальність на собі, а для когось це вже велика справа.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Мені подобається, коли працює пральна машина. Вона у нас не стара, але досить гучна, і цей шум мене чомусь заспокоює. Я помітила: коли машина працює, мій мозок теж «вмикається» — починають народжуватися ідеї. Це своєрідне натхнення для письма.

Схожа ситуація й під час побутових справ. Наприклад, стою на кухні, готую сніданок чи вечерю — і в цей момент мозок сам починає «перетирати» різні думки. Часто з’являються ідеї, які мені подобаються, і я починаю їх обмірковувати: ставлю собі уточнювальні питання, шукаю інформацію, аналізую.

Якщо це бізнес-ідея, я обов’язково проговорюю її вголос — спочатку для себе, іноді з чоловіком (хоч і знаю його стандартну реакцію: «Роби, допоможу»). Після цього частина ідей відсіюється — або через те, що мені вже не подобається, або через невідповідність задуму реаліям.

А от у творчості все інакше. Якщо виникає ідея для тексту, я майже одразу починаю її розвивати — прописую, ділюся з творчими знайомими, пропоную спробувати разом. У таких випадках я не роздумую довго, а просто беру й пишу.

Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально

Я знайшла допис від редакторки «Амбітної» і вирішила записатися на інтерв’ю. Для мене це — ще одна можливість заявити про себе, розповісти про свою творчість і використати момент, коли потрібно говорити вголос про те, що роблю. Це, свого роду, як дати собі новий досвід — навіть якщо він незвичний, як колись похід на масаж, який я не люблю, але спробувала, щоб отримати нову емоцію.

Щодо відмов — я не боюся їх. Відмова від видавництва для мене краща, ніж мовчання, адже тоді я знаю результат і можу рухатися далі. Буває, що я надсилаю інший текст у те саме видавництво. Якщо відмовили — це не кінець, будуть нові тексти й нові спроби.

Якщо ж щось вибиває з-під ніг — побутові чи емоційні моменти — я дозволяю собі відпочити. Мотивацію часто знаходжу в дрібницях: чашка чаю, тиша, невеликий ритуал, який повертає ресурс. Я впевнена, що невирішених ситуацій майже не буває — завжди є варіант розвитку подій, і він може бути або хороший, або дуже хороший.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Я тривожна за характером, але рішення все одно приймаю сама — і за себе, і за те, що стосується моєї творчості. Це потрібно робити, навіть якщо тривожність часом заважає.

Коли мною не керують, а я сама визначаю, куди йти і що робити, я відчуваю наповненість. Саме цей стан дозволяє мені писати — і для дітей, і для дорослих. Якби мною хтось керував, все було б зовсім інакше, і, ймовірно, у мене не було б тих текстів, які я створюю.

Наповненість від власних рішень впливає і на мою самореалізацію, і на побут. Це те, що визначає, якою я є щодня.

розкажи про своє місто

Моє рідне місце насправді не місто, а село. Це на півдні України, Миколаївська область, над річкою Південний Буг. Це місцевість скеляста, село розташоване на висоті, і таких сіл там кілька, але моє — одне з них. Я щиро радію, що моя маленька батьківщина саме таке село, яке й пробудило в мені любов до запаху скошеної трави й полів. У будинку, де я зростала, виходиш на поріжок — і видно річку Південний Буг. За річкою — поля, які обробляли, засівали, косили.

Жнива для мене — найкраща пора року, тому що тоді стоїть гул комбайнів. Це один із найприємніших звуків, здатних повернути мене з поганого морального стану у світліший настрій.

Зараз я живу в невеличкому містечку під Києвом. Містечко Березань має для мене цінність у тому, що воно напівселищне: є і багатоповерхівки, і багато приватних будинків з вуличками. Поряд — поля, які обробляються, і я вже чула звук комбайна. Для мене це насолода — чути роботу комбайнів і розуміти, що на полі збирають врожай.

Я проживала недовго в Одесі — пів року чи трохи більше. Це було давно, але місто залишило приємні спогади. Одеса — особливе місто зі своїм вайбом, і якщо його полюбиш, то, мабуть, на все життя.

Щодо Вінниці, я дуже хотіла поділитися своєю історією, коли прочитала, що ви розповідаєте жінкам про своє місто. Я подумала: «О, клас, я нарешті зможу розповісти свою історію про Вінницю».

Що розказати про вінницю?

У Вінниці я була під час туристичного піку, коли всі їхали дивитися на фонтани. Це був екскурсійний маршрут, тому ми не побачили багато — лише самі фонтани.

Моя історія про Вінницю пов’язана з родоводом. Я його спеціально не веду, але була б дуже щаслива знати його повністю. На жаль, у роду є певні таємниці. Я дізналася, що мій дідусь по батьковій лінії (тобто тато мого тата) — з Вінницької області. Сталося це, коли мені було років двадцять (зараз мені 35). До того я навіть не здогадувалася, що маю коріння у Вінницькій області.

Розповіла мені про це колега, коли я працювала соціальним педагогом у школі. Ми їхали на якийсь інтенсив, і вона, почувши моє дівоче прізвище, запитала:
— Ви з Вінницької області?
Я здивувалася:
— Чому ви так подумали?
Вона відповіла, що під Вінницею є село, де дуже багато людей з прізвищем Шмигора.

Я згадала, що це прізвище мого діда — батька мого тата. І дійсно, виявилося, що він з Вінницької області. У селі Довга Пристань він одружився з моєю бабусею. Приїхав туди на практику (тоді це було поширено — направляли в села на відпрацювання), побачив бабусю, закохався і одружився з нею.

Про свій рід дідусь говорив небагато, тож інформації в мене мало. Є лише уривчасті дані, недостатні, щоб скласти повне генеалогічне дерево. Зараз, у час війни, багато хто намагається знайти своє коріння та дізнатися більше про предків. У мене ж, наприклад, мамині батьки взагалі не розповідали про своє походження.

Ще одна цікава деталь: нещодавно я дізналася (з допису в соціальній мережі) що в Одесі є багато закинутих кладовищ. На одному з них є кам’яні хрести з прізвищами, серед яких було й Шмигора — одне з перших прізвищ козаків, які були в Одесі. Друге прізвище я вже не пам’ятаю, але подумала: Одеса ж відносно недалеко від Вінниці, можливо, саме той козак чи його нащадки переселилися до Вінницької області. Це лише здогадка, але було б цікаво дізнатися правду.

Я щиро, по-хорошому заздрю тим, хто може віднайти своє коріння. Сподіваюся, колись і в мене буде можливість відродити власне генеалогічне дерево.

питання невідомій жінці

«Якби у вас була можливість одну річ зробити по-іншому, що б це було? І як би це змінило ваше життя?»

У мене дві протилежні думки (сьогодні в мене все на протилежностях). Перше — і це, мабуть, головна відповідь — я б нічого не змінювала. Так, у житті буває багато сумнівів, особливо в мене. Але якщо я вже щось зробила, то значить, воно й мало бути саме так. Я ж не знаю, як було б, якби я вчинила інакше — та й не хочу знати. Я вірю, що ми діємо в моменті так, як нам підказує ресурс, настрій та обставини. Є ще одна думка — про творчість. У шкільні роки я навіть не замислювалася, що можу писати. І батьки теж не звертали на це уваги. Ба більше — вони вплинули на вибір професії, і я вступила туди, куди не хотіла. Це був сильний тиск авторитетної думки. Як наслідок, я отримала спеціальність, яка мені не була близькою, і довго працювала в школі.

Врятувало мене те, що я вмію спілкуватися з людьми та знаходити підхід навіть до найскладніших дітей. Це допомогло не зненавидіти роботу. Але помилок у школі я наробила чимало. І саме завдяки цим помилкам зрозуміла, що школа — не моє місце, і почала писати книги. Якби не вони, можливо, я й досі працювала б там.Тож я вірю, що все відбувається вчасно. Можливо, ще просто не прийшов час здавати на права, але це справді про свободу.

Яке питання я поставлю наступній жінці?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.