Владислава Василюк - Амбітна пані

ВЛАДИСЛАВА
ВАСИЛЮК

Її чоловік, пілот Су-27 Денис Василюк, загинув на війні, рятуючи побратимів. Вона залишилась — щоб жити за двох, творити, підтримувати інших і зберігати пам’ять про нього. Відверта історія про силу любові, ризик, сміливість і нове дихання, яке приходить навіть у найтемніші моменти.

Миргород

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Я наважилась жити. Не просто дихати, а жити — після того, як втратила свого коханого чоловіка. Ми були разом девʼять років. Він був пілотом Су-27. Загинув у небі від ворожої ракети. Його звали Денис Василюк. Позивний — Flash. І я досі вимовляю це ім’я з любов’ю й гордістю.

Я наважилась бути не лише вдовою, а жінкою, яка продовжує. Я веду психологічні відеощоденники, проходжу терапію, працюю як практикуюча психологиня в гештальт-підході, говорю про кохання, горе, втрату. Про жінок, які лишилися без своїх. І про те, що з цим робити. Бо якщо вже втратила — хочеться, щоб це мало сенс. І щоб про таких, як Денис, дізналися всі. Це теж моє “псіханула” — не мовчати. І не ховатись.

А ще я “псіханула” буквально. У березні, коли втому й безсилля вже не витримувались, я просто взяла квиток на Балі. Без плану, без компанії, без розкладу. Вперше в житті наважилась на такий різкий крок. Бо більше не могла — і в тому теж була сила. Там, на Балі, я потрапила в аварію на скутері. Таксист не впорався з керуванням — і ми впали. Але саме після цього моменту, як не дивно, я почала по-справжньому дихати. Життя знову стало відчутним.

Тому для мене «псіханула» — це не про слабкість. Це про межу, після якої ти вже не можеш жити як раніше. І змінюєш усе. Це про відвагу йти за собою. Навіть коли страшно. Навіть коли весь світ валиться. І головне — це про любов. До себе. До нього. До життя.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Насамперед я — сама собі підтримка. Усе, що нас оточує, — це наш вибір. Кожен наш крок — це свідоме рішення. Тому найголовніша підтримка — це я сама.

Але, звісно, ще — моя мама, мої друзі. У мене велике коло близьких. І в кожній людині поруч — навіть у незнайомій, навіть у майже сторонній — я можу знайти підтримку.

Так, це найважливіше. І психолог — я також ходжу до психолога й отримую підтримку. Навіть коли працюю з клієнтами, це теж мене тримає, підтримує мій сенс життя.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я працюю онлайн, часто подорожую, тому це більше такий «квартирний режим». До речі, зараз я в кімнаті з трьома котами.

У мене немає якихось особливих ритуалів. Просто відкриваю ноутбук, чекаю на зустріч — і працюю. Цей контакт, істинний контакт, — те, що рідко трапляється в реальному житті.

Стійкість і внутрішня сила — саме за цим приходять. Незважаючи на мою тендітну, ніжну зовнішність, багато хто звертається саме за цією стійкістю. І це не тільки про втрату чоловіка — це й про розлучення, втрату сенсу життя, пошук ресурсу. Про тривогу, самотність, про бажання, щоб тебе хтось по-справжньому побачив.

🗣️говорю про те, що ховають за посмішкою мене цікавить не стан, а людина - зі своєю історією і темпом🫀 відеощоденник в памʼять FLASH ⚡️

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я думаю, це все взаємопов’язано. Я сама в терапії й у психології — з 2018 року. Спочатку прийшла як клієнтка, щоб опрацьовувати свої процеси, рухи, цікавинки. А потім — щоб допомагати іншим не лише через теоретичні знання, а й через власний досвід.

Коли я працюю з клієнтами — це теж впливає на мене.

Це такий спільний контакт, спільна підтримка. Допомога — і мені, і їм.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

О, це про те, щоб чути себе. Це — про бажання, яке народжується зсередини. Воно може з’явитися спонтанно. Я більше про почуття і відчуття.

Бути українкою — про що це?

Я пишаюсь тим, що я — українка, що народилася в Україні. Мій чоловік, до речі, також українець, із Криму. Це була цікава історія — ми познайомилися саме в Миргороді, де я зараз і перебуваю.

Що сказати? Не хочеться вживати банальні патріотичні фрази.

Я просто скажу: я пишаюсь, що я — українка. І пишаюсь, що була заміжня за українського пілота, який захищав Україну, мене, нашу родину, наших котиків.

Я раніше спілкувалась російською, але після повномасштабного вторгнення перейшла на українську. Це було дуже складно. Але тепер, коли більше говорю українською, то в душі радію. Так, це було непросто, але я розумію, наскільки це важливо — для нашого суспільства, для нашої ідентичності.

Коли буваю за кордоном, спілкуюсь українською — і відразу знаходяться «свої» люди. Це дуже надихає.

Це питання здається простим, але воно не про національність як формальність. Я багато де бувала, мандрувала, але завжди хочеться повертатися в Україну. Кращого місця для життя я поки не знайшла.

Жити тут, а подорожувати — туди. Можна поїхати на місяць-півтора, але повертатися. Тут усе своє.

І якщо чесно, ми набагато сучасніші за багато інших країн. Подивіться хоча б на «Нову пошту» — як вона працює. Скільки в нас свободи. Україна — дуже класна країна. Це точно.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Суспільство очікує, що жінка, яка втратила кохану людину, має ходити в хусточці, постійно плакати, бути на кладовищі, ніби тільки так виглядає справжній біль. Але кожна втрата — глибоко індивідуальна. І мені хотілось у своїх відеощоденниках показати: попри біль, можна жити далі. Можна бути активною, займатися справами, підтримувати інших.

Є жінки, які проживають горе у сльозах і мовчанні, і це також правда. А мені було важливо показати — як ще може бути. Бо дуже багато жінок приходять до мене з темою провини: «А якщо я нафарбую губи? А що подумають? А якщо поїду кудись? А якщо мені радісно? Це ок?» Та плювати — це ваше життя. Ви заплатили надто високу ціну. Ви маєте право жити так, як хочете. І не зважати на тих, хто засуджує. Вони були і будуть завжди. Наші кохані не для того загинули, щоб ми зламались. І точно не для того, щоб ми мучили себе все життя.

Саме тому я записую відеощоденники, пишу пости про горювання та про життя. Щоб тримати контакт із собою, але й щоб бути поруч із тими, хто проходить схожий шлях. Я змінилася, я вже не така, як була раніше, але я ще тут. І якщо мої слова можуть дати комусь відчуття, що він не один, значить, це має сенс.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Це теж про те, коли ідеї йдуть із тіла, з серця. Коли щось тебе надихає — музика, люди, якісь відео. І воно потім саме по собі з’являється… Я творча людина. Професійна фотографиня, окрім того, що психолог. Хоча фотографія зараз трохи відійшла на другий план, бо моя місія зараз — у психології.

Мене надихають люди, музика, відео. І тоді я пишу пости, статті, знімаю відеощоденники, даю інтерв’ю. Стараюся максимально поширювати інформацію.

Як продовжувати навіть крли здається, що все нереально

У мене це якось природно виробилося з часом. Раніше так не було, але тепер я вже відчуваю: що «зайде», а що — ні.

Якщо в мені накопичується багато енергії, і я роблю щось від серця — воно завжди знаходить відгук.

У мене є багато постів, наприклад, про емоційний голод, про синдром самозванця, ще про щось. Але буває, що я їх написала — і відчуваю: не зараз. І тоді вони просто лишаються в мене на поличці. Щоб, можливо, пізніше, коли знову прийде натхнення, дістати й запустити. Щоб це було корисно людям.

Усе, що я роблю, — йде від серця. Воно починає всередині крутитися, заряджати. І тоді — воно не може не зачепити. Коли не обдумуєш, не плануєш, а просто йдеш за внутрішнім покликом.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Тому що я прийняла реальність такою, якою вона є. Це було дуже, дуже важко. Але тепер я можу спокійно на цьому стояти та від цього відштовхуватись. Це про усвідомлення, що мене ніхто не врятує. Про прийняття того, що життя несправедливе, жорстоке. Але водночас — прекрасне, яскраве. І в ньому є багато цінного. Так. Щось я відлетіла від самого питання… секундочку. Так ось — мене ніхто не врятує. І я це прийняла. Якщо я хочу мати спокій у голові, якщо хочу дихати, працювати, бути з людьми — я маю сама рухати це життя. Без дій нічого не зміниться. Спочатку — думка. Потім одразу — крок. Бо ніхто інший не зробить це за мене.

Я довго не могла прийняти, що тепер усе залежить від мене. Що вже не буде того, хто підстрахує, хто вирішить разом, хто скаже: «давай я це візьму на себе». Раніше ми були командою, я знала, що не одна, а коли його не стало — я ніби випала з усього звичного, і на деякий час просто не розуміла, як жити далі. Було відчуття, що все валиться, і я нічого не контролюю.

Пройшов рік. Я стала стійкішою. І зрозуміла, що в мене немає іншого вибору. Або я лежу, страждаю, звинувачую світ за те, що забрали мого чоловіка, що в країні війна, що все жахливо, всі не такі — або я беру себе в руки. Бо якщо я не почну діяти, ця реальність потягне мене туди, куди їй зручно. І тоді вже не буде ні мого темпу, ні мого вибору. Або я беру цей світ, або він бере мене. Іншого варіанту немає.

розкажи про свого чоловіка

Я можу розповісти, як він мене надихав і наскільки його присутність змінила все моє життя. Це буде про віру в кохання, про те, як важливо, коли твоя людина поруч, і трохи — про наше кохання та життя після нього, бо саме це зараз мене тримає і дає сили жити далі.

Я дружина пілота Су-27 Дениса Василюка, позивний Flash, підполковника, який загинув 17 травня 2024 року під час виконання бойового завдання над Харківщиною. Того дня він скинув дві бомби по ворогу, прикривши наших піхотинців. У нього було всього шість секунд, щоб ухвалити рішення. Він врятував життя людей ціною свого. Йому було всього 31.

За життя він встиг здійснити 94 бойові вильоти у складі 831-ї бригади тактичної авіації і став повним кавалером ордену «За мужність». 4 серпня 2024 року йому посмертно присвоїли звання Героя України.

Його останні слова були: «Я танцюю». У льотному сленгу це означає «маневрую від ракети», але для мене ці слова — ніби про все його життя. Бо наша історія кохання теж почалась із танцю. У 2016-му, через годину після знайомства, я попросила його навчити мене танцювати вальс. Він займався бальними танцями. І просто під вечірнім ліхтарем, як у кіно, він почав мене вчити. Це було кохання з першого погляду.

Він був дуже схожий на мене. Зелені очі, світле волосся, високий, красивий. Але головне — був красивий усередині. Без масок. Він завжди був собою. І це мене надихало. Іноді здавалося, що йому не тридцять, а сімдесят — настільки він був глибокий і мудрий. Як і я, він захоплювався психологією, і це нас теж зблизило.

У 2018-му він зробив мені пропозицію в Парижі. Ми самі заробили на автобусний тур із нічними переїздами по Європі. Було складно, але ми були разом. У 2019-му — весілля. У 2021-му він звільнився з армії, ми хотіли свободи, планували переїзд до Києва, він влаштувався в ІТ.

Але 24 лютого 2022-го, в перший день повномасштабного вторгнення, він одразу прийняв рішення повернутись до побратимів. 5 березня він повернувся в небо — рятувати. Захищати мене. Захищати нашу країну.

Він сам родом із Криму. Мріяв пролетіти над звільненим півостровом і махнути рідним крилом. Це була одна з його останніх мрій.

Після початку повномасштабної війни моє життя було схоже на режим Хатіко. Я не знала, коли він прилетить. І чи прилетить…Жити в постійній тривозі, в очікуванні, в невідомості — це було дуже важко. Але навіть якби я могла повернути час назад — я би прожила це все ще раз. Бо це було справжнє кохання. Він був моїм першим чоловіком. І все, що було між нами — будувалось на правді, довірі й виборі бути разом щодня.

Він завжди прилітав до мене. Навіть якщо на кілька годин. Ми разом розвивалися, проходили кризи, навіть іноді ходили до сімейного психолога. Все як у житті. Він був внутрішньо дуже мудрий, сильний, справедливий. До останнього вірив у перемогу. І його віра — тепер у мені. Його любов і наше кохання — це мій двигун.

Він з самого дитинства мріяв бути корисним людям. Казав, що хоче змінювати світ, підтримувати тих, кому важко, і завжди бути поруч у найскладніші моменти. Це бажання залишалося з ним усе життя. Він обожнював фільми Marvel і DC, а улюбленим серіалом був «Flash». Хоч позивний отримав не через нього. Під час одного з бойових вильотів у його винищувач влучила блискавка — на мить відключилися навігаційні датчики, але він зміг втримати керування й посадити літак. Побратими тоді сказали: «Та ти ж Флеш!» — і це ім’я закріпилось за ним назавжди. Герої з дитинства були для нього прикладом, а згодом сам став одним із них.

Сенс життя для мене зараз — жити, відчуваючи любов до нього. Бо після того досвіду справжньої близькості я вже не можу жити інакше. Це те, що залишилось у мені. Це той ресурс, на якому я тримаюсь. І тепер мені хочеться ділитися цим теплом з такою ж силою, з якою жив він. Допомагати. Не рятувати, бо це різне. А бути корисною. Як і він.

Він — Герой України. Але для мене — передусім Людина. Зі своєю глибиною, мужністю, добром. Я хочу, щоб його пам’ятали не тільки як льотчика, який загинув, а як чоловіка, який умів по-справжньому любити, бути поруч, бути живим.

І це кохання, ця близькість — змінили мій шлях. Не зробили мене продовженням його — а допомогли краще зрозуміти себе. Я йду далі своїм шляхом, та з цим світлом всередині. Зі спогадами про нього, з його вірою, з ніжністю, яку ми мали. Саме це я хочу нести іншим. Я планую створювати простори для жінок — терапевтичні кола, зустрічі про близькість і опору. Бо справжній зв’язок — це те, чого зараз так бракує. І те, що може лікувати.

І ще один символічний момент. І водночас — трохи моторошний. Денис народився 17 січня 1993 року. 17-го було наше весілля. 17 — його улюблене число, навіть речі мав із цією цифрою. І 17-го числа він загинув — у день народження своєї мами. Їй було 55, ювілей. Ці знаки, ця символіка — дуже дивна. І після його загибелі я дуже часто бачу ці «17». Це мене тримає, надихає. Наче він і далі зі мною. Як захист. Як підказка, що я на правильному шляху. У нас була своя фраза ще з 2017 року: я писала — «Кохання — назавжди», а він додавав — «І навіть більше». Тепер ця фраза має інший сенс, але вона дає мені тепло й віру, що після смерті щось є.

І це все — теж надихає жити, творити, брати від життя максимум. Попри погляди незнайомих людей. Бо я помітила: дуже багато хто може підтримати, коли тобі зле. Але далеко не всі витримують, коли ти встаєш і йдеш далі. Коли піднімаєш голову. Коли маєш силу. І тоді дуже видно, хто — твоя людина, а хто — ні. Це, на жаль, правда.

З психологічної точки зору — така реакція оточення часто має глибші причини. Бо коли людина не здатна порадіти за іншого, це рідко про тебе. Це майже завжди — про неї. Про її внутрішню дитину, якій теж хочеться любові, прийняття, визнання. Але замість сказати: «Я теж хочу такої сили», вона відчуває злість, критикує, засуджує.

А злість — це найчастіше вже реакція на заздрість. А заздрість — це про незадоволену потребу. Людина бачить, що ти щось маєш — опору, шлях, кохання, внутрішній ресурс — і в глибині хоче того ж. Але з якихось причин не може собі дозволити. І їй боляче. А коли боляче, включається агресія. Так легше.

Це реакція тієї частини в нас, яка хоче бути поміченою, але не вміє просити. Я сама це проживала — і як людина, і як психолог. І бачу, як важливо вміти зупинитись і чесно сказати собі: «Я злюсь, бо мені боляче. Бо мені чогось не вистачає». Це і є доросла позиція. Бо дорослий не ламає іншого, щоб не боліло, а запитує себе: що я можу зробити, щоб собі допомогти?

Саме з цим ми і працюємо в терапії. Щоб навчитися розпізнавати потребу — не ховати її за заздрістю чи злістю, а дати їй голос. І з цим уже працює не дитина, а дорослий — той, хто бере відповідальність. Хто не шукає, кого винуватити, а запитує: чого я хочу? Що я можу зробити? Як я можу бути ближче до себе?

розкажи про своє місто

Я б сказала — це спокійне місто пенсіонерів. Воно дуже гарне, дуже затишне. Але для таких, як я — мені тут затісно. Тому зараз думаю про переїзд до Києва, туди, де більше активності, динаміки.

Хоча я завжди буду рада сюди повертатися. Бо тут багато історій — моє дитинство, наша з Денисом історія. Влітку тут річка, ліс, курорт — дуже затишно.

Але як на вихідні або на тиждень. А для щоденного життя — я би обрала щось активніше.

Дуже яскраве, тепле місто. Помірне. Так.

Що розказати про вінницю?

У Вінниці я була кілька разів. Це дуже гарне і тепле місце. Для мене — з природою, з зеленню, з таким особливим спокоєм. Я якраз приїздила, коли все цвіло, коли все було зелено. Парки, атракціони — вони хоч і старенькі, але все одно такі класні. Від них тепло. І я там була з Денисом. Ці поїздки були разом, і тому для мене Вінниця — це ще й частина нашої історії.

питання невідомій жінці

Як у тебе виходить бути в балансі? Як жінка? Бо формат дружини — тебе немає поки, але є жінка, є вінничанка, миргородчанка, є психологиня, є інші ролі: мама котів. Як ти це все в собі поєднуєш?

Це — про внутрішні потреби. Про здатність зупинитись і почути себе.

І бажано — не наодинці. Бо самі ми часто не здатні вилікувати себе до кінця. Навіть не обов’язково, щоб це був психолог — просто має бути поруч людина, яка може допомогти побачити, відчути, підтримати.

Прислухатися до себе. Сповільнитися. Повиписувати, що для тебе важливо. Ручкою. «Що я хочу? Яка я як жінка?» Просто поставити собі ці запитання.

Іноді, коли ти в постійному русі — це не про активність, а про втечу. Я так робила. Бігала від себе. А потім зупинялась — і бачила, що всередині насправді. Це було важливо.

А ще — я прийшла до того, що балансу не існує. Як і стабільності. І це — нормально. Це і є життя. Щось завжди буде переважати. Але це й добре. Бо саме в цьому — рух, живість, розвиток.

Я точно не з тих психологів, які вірять у «ідеальний баланс» чи «стабільність». Особливо зараз, під час війни. Прокинулись — дихаємо. Вже добре.

І якщо говорити про ланцюжок питань для жінок, то моє — «Як ти балуєш свою внутрішню дитину?» І — «Як часто?» Нехай це буде м’яка саморефлексія, щось про радість і турботу про себе. Це обʼєднує.

Бо всі ми дуже різні. Але коли передаємо одна одній сенси — з’являється поле. І в ньому можна говорити про що завгодно. Навіть про ню, про фемінізм, про незручне. І виявляється, що саме це — і є найважливіше.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.