Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

Залишалась до останнього вдома у рідній Вінниці. Допомагала чим могла. Навіть не хотіла чути думки чи розмови про те, що буду їхати кудись з дому з дітьми сама … Аж поки вночі під ранок почула вибухи на власні вуха, коли здригнулись вікна і блиснула іскра у вікнах. Розбудивши дитину і взявши на руки, чоловік мені сказав: «Мабуть пора, мені так буде спокійніше, коли ти поки поїдеш в гості до моєї сестри закордон». Запевнив мене, що це не надовго…

Довго сльози лились у мене і дітей. Та й не скажу, що там я не плакала. Я просто ридала, у мене був депресивний стан… І я повернулась додому. Бо добре там, де ми є, а не навпаки.

Що ти робиш в період війни?

Багато чого переоцінюєш ще більше, коли є з чим порівняти, Але розумію, що і це потрібно було пройти для чогось. Хтось скаже, а на хіба було треба пертись стільки, витрачати кошти, ридати, а потім майже зразу повернутись. Якщо чесно, в ті моменти більше думаєш про дітей. В першу чергу, щоб вони тихо і спокійно спали. Та вдома все рідне і все допомагає. Нас гарно приймали в іншій країні, але тіло звало додому. Прямо боліло все. Я хотіла до чоловіка, в свою квартиру, до клієнток. Зі всього, що пам’ятаю – це як цвіли дерева і співали пташки. Ми не чули сирен, але хотіли українського хліба і рідних вулиць. І правда, я хотила цілуваи землю – як тільки перейшла кордон.

Можливо комусь моя розповідь допоможе ще раз подумати: їхати кудись чи залишатись вдома. В кожного є свій вибір. Цінуйте кожну хвилину свого життя, будьте разом, і все буде Україна.

Що зараз роблю? Відновила прийом жінок, яким роблю нігті. Готую вечері. Поміняли вікна, щоб менше чути вуличний шум. Живу вдома і радію життю.

Даша Ільчук
Майстер манікюру та візажистка
https://www.facebook.com/profile.php?id=100032111944105