Ти могла б виїхати будь-куди, чому залишилась у Вінниці?

За перший тиждень війни прийшло чітке відчуття, що я не хочу їхати нікуди без чоловіка. Поки наша область у відносній безпеці, хочеться бути з ним, адже разом ми сильніші. А потім, коли трошки заспокоїлась, відчула себе, своє тіло, простір – зрозуміла, що хочу по максимуму бути тут, на рідній землі.

Там, де зараз відбувається не просто війна, а творяться кардинальні зміни у світовій історії. Хочеться бути причетною хоч трішки, відчувати енергію неймовірних людей.

Поки що ні разу не пожалкувала про те, що ці 66 днів я знаходжуся в Україні.

Що ти робиш в період війни?

Перші тижні відчувалась сильна потреба у спілкуванні з живими людьми і хотілося чисто фізичної роботи (ні про яку творчість мова не йшла). Тому я плела з чудовими дівчатами захисні сітки – суто механічні дії вимикали потік думок і на декілька годин ти забуваєш, що з цим світом щось не так.

Коли прийшла адаптація до змін, з`явилось відчуття, що хочеться повернутися до роботи, але був страх, що фотографія зараз не актуальна і я згубила свою цінність. Та поряд зі мною неймовірні люди, які дали сил знову розкрити крила і повернутися до улюбленої справи. І колесо закрутилося – колесо емоцій, енергії, грошове. З`явилась можливість допомагати фінансово тим, хто цього потребує.

Зараз потрошку повертаюсь в роботу з тілом, бо воно вже кричить і благає про це. Виховуємо доньок та цуцика.

Кожен ранок чоловік варить нам каву і у нас є цих хвилин 40 тільки для нас – це вже ритуал, певна точка, яка заземляє та надає відчуття стабільності.

Гуляємо весняними вулицями, мрію про поїздку до рідної Житомирщини та Одеси.

Галина Дідківська
Фотограф- до війни, під час війни, і дасть Бог до тих пір, поки руки зможуть тримати камеру
https://www.facebook.com/didkovskayagalina