Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

Залишилася, бо тут моя родина, мої діти і мої коти. А потім і ще одна кицька, і шиншила. Це був той випадок, коли ти можеш їхати куди завгодно, але нікуди не хочеш.

Пост перед перемогою
Мої хороші друзі. Я не буду писати постів довгих і про роботу.
Я просто зараз дуже прошу розуміти всіх, що кожен з вас це ЗМІ. ЗМІ, яке читають не лише друзі.
Тому: хто вміє гуртуватися – гуртується.
Менше адрес і фоточок від волонтерів, це закон, який я вивчила дуже добре ще у 2014 – ви також під прицілом, пам’ятайте про це. 
Інформаційну частину війни ніхто не відмінив. 
Ми працюємо, все добре. Хаос на початку – це нормально, ми так зростаємо. 
У нас немає нікого окрім нас, Бога і України. Наші руки, наше вміння домовлятися, наша віра у перемогу. 
Щоденна. Як важка праця. Рутинна іноді і нудна  робота. 
Віра. У. Перемогу. 
Хто може щось робити – робіть, навколо себе – для сусідів – одиначок, для тварин, яких викидають іноді просто на вулиці, для друзів, для дітей. 
Можете молитися – моліться. Можете плакати – плачте. Але вірте, попри усе. Люблю всіх, хто зараз з нами.
Україна – ПЕРЕМОЖЕ. У НАС НЕМАЄ ІНШОГО ВИХОДУ.
ЦЕ НАША ЗЕМЛЯ!

Лишилася і велика частина моєї потужної команди Ротарійців. 

Що ти робиш в період війни? 

Почали в Коцюбинському ставити сушки і сушити яблука та хліб, який в перші дні несли з усіх усюд. Зараз розробляємо технологію приготування і пакування сухих сумішей для борщів. Іноді губимо вантажі))) Це якась пошесть, і тоді доводиться їхати через півкраїни за ним. Допомагаємо громадам маленьких сіл медикаментами та дитячому харчуванняя і памперсам. Відновили роботу благодійного фонду і приймаємо вантажі з-за кордону.

І люди, які просто тобі зустрічаються на твоїх дорогах, вони стали такі прекрасні, мужні, щирі. Скільки спонтанних проектів виникає “за кавою”. І сама кава в горнятках у ресторанах міста, що оживає від жахіть зими, що назавжди змінила нас і увесь світ.

Я засвоїла дуже важливий урок: людина  завжди може зробити трішечки більше того, що учора, здавалося б, знаходиться поза межами її можливостей. 

Голда Мейєр

…… Подорожні

Вони приїздять часто-густо вночі, подолавши сотні кілометрів і свої страхи. Заходять усміхнені і вдячні, ти стелиш ліжка і готуєш чай з варениками, що їх наліпили невтомні вінницькі і не лише господині-волонтерки. 

Вони гладять твоїх котів і вибачаються за незручності. Питають: скільки то коштує і ти смієшся у відповідь, тому що гроші вже не ходять тут давно.

Тобі готують для них обіди. якщо ти просто фізично не встигаєш і на твоє “Скільки грошей”, тебе шлють туди, куди і російський корабель))) 

Ти пишаєшся своїм містом, яке залишається затишним, прибраним і дуже привітним, коли нічні патрулі, перевіривши документи твоїх, бо вони вже ТВОЇ, хай на одну ніч, подорожні, приводять їх мало не під хату.

Ти слухаєш їх розповіді і не віриш, что через такі жахи можна пройти і продовжувати посміхатись. 

Там, у минулому житті залишаються їхні чоловіки, машини, домівки, робота і родичі. У майбутньому – невідомість, але немає страху.

Ми вивчили, як мантру “Русский военный корабль…” і напрямок, куди йдуть всі, хто хоче зробити нас вразливими, слабкими і розрізненими. 

Таких, як ти – тисячі по місту і сотні тисяч, мільйони –  по всій країні. Вистояти – це була задача перших днів. 

Тепер кожен знає, що йому робити – і просто це робить. “Тримати небо і полити квіти”  – писала волонтер у 2015. І дякувати Богу, що всі прокинулися живі і неушкоджені. 

Як ми виросли. Як ми змужніли. Якими дитячими здаються виправдовування політиків країн, що мовчки спостерігають і дуже “переймаються”, але нічого не роблять. 

Ми вже не переймаємося. Наша ціль – перемога і ми до неї йдемо. Ціна втрат надто висока, щоб досі думати, що це не твоя війна. 

Хлопчики, наші хлопчики – тримайте небо. Бо ніхто, окрім вас його не втримає. 

А ми тут, у будь-які незрозумілій ситуації будемо ліпити вареники і варити борщі, стелити ліжка і хрестити спини тих, хто йде від нас. І молитимося, щоб дійшли і все у всіх вдалося. 

Ми всі подорожні. Кожен на своєму шляху. А коли ти вийшов, то бятися вже не має сенсу. Тільки не зупинятися. Дай, Боже, сили не зупинятися.

Олена Павлова
Ідейна натхненниця проекту “Коцюбинський 220”
Дослідниця Подільської кухні
https://www.facebook.com/insight.pavlova