Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

Моє життя не вміщається в ноут і одну валізу. Тут мої батьки. Тут мої доньки, молодша в Вінниці, старша у Києві, бо її життя там. Тут у теробороні мій чоловік. Тут на мене дивиться своїми підсліпуватими очима руда спаніеліха Джессіка, яка з нами вже 15 років.

Тут, на цій землі  хтось має варити борщ, пекти пиріг з айвою, слухати, обіймати, бути поряд, підтримувати, заспокоювати. 

Що ти робиш в період війни?

Від початку війни я чим могла допомогала волонтерам, плела сітки, збирала і розвозила гуманітарну допомогу, сприяла в пошуках житла біженцям.  Ці дії допомагали справитись із страхом, тривогою, безсиллям.  Віктор Франкл, автор “Людина в пошуках сенсів. Психолог у концтаборі” писав: ” Першими ломалися ті, хто вірив, що все от-от закінчиться, після них ті, що звагалі не вірили, що це коли небудь скінчиться. Вижили ті, хто фіксувався на своїх простих діях без очікувань того, що може, або не може трапитись.” І ці рядки потроху повернули в моє життя звичні речі: каву, улюблених Тедді, яких почала шити вечорами під час повітряних тривог, вишивку, розмови ні про що,  грядку із цибулею в ящику на підвіконні, яку завжди висаджувала з початком весни. Кожного дня прості речі, прості дії, прості кроки, які дозволяють відчути себе, відновити внутрішній ресурс.
Дякую за кожний день, ціную кожну хвилину. Маю цікавий план на “після війни”, який гріє мою душу. 

Ірина Дядікова
І тоді і тепер я автор  підтримуючих іграшок. Створюю птахів, Тедді ведмедів. І бережу особливі  моменти, коли люди разом із найціннішим і найнеобхіднішим вивозили із покинутих домівок моїх ведмедиків, щоб обіймати, коли страшно. Це мій емоційний скарб , мій якірець душевної рівноваги, джерело натхнення і ресурсу.
https://www.facebook.com/irina.dyadikova.7