Ти могла виїхати будь-де, але повернулась додому. Чому?

Коли розпочалась війна, я була сама в Києві. У паніці від звуків вибухів поруч я прийняла пропозицію друга поїхати з його родиною на дачу ( безмежно вдячна за це). У перший день я ,як і більшість українців, ні з ким не розмовляла й лише читала новини. У мене було дежавю – наче знову повернулася назад в 2017, коли горів один із найбільших українських арсеналів у моїй рідній Калинівці. Знову у чужому будинку без речей й впевненості у світлому майбутньому. Але цього разу ще й без рідних. Це вбивало мене зсередини. Я розуміла, що повертатися додому в Калинівку – далеко не найкращий варіант і зовсім не безпечне місце. Вранці першого ж дня стався потужний вибух на нашому арсеналі.Та й дорога з Рожнів до Калинівки доволі терниста. Але це єдине, чого я хотіла в той момент. 

Мої близькі відмовляли мене повертатись. Друзі пропонували забрати родину і пожити в них на Західній Україні, а колеги наполягали на релокейті в Будапешт.Мені навіть запропонували  навчатися за кордоном. Так багато можливостей, якими б я скористалась без вагань у мирні часи. Але не під час війни.Я все ж таки вирішила повернутися додому і бути з рідними.

Зараз,як ніколи раніше, я хочу залишатися на своїй землі й робити свій внесок в нашу перемогу. Хочу гуляти рідними вуличками й наживо спілкуватись із близькими. Нехай і з регулярними повітряними тривогами, страхом прильоту снарядів та тривожним прислуханням до кожного звуку. Для мене дуже важливо зараз бути вдома. 

Що ти робиш в період війни? 

Перед вторненням я дійшла до максимального рівня вигорання, плакала весь вечір, бо не могла впоратись із обсягом завдань,які на мене звалились і невтішними новинами. Тому не дивно, що я  не була морально готовою до такий подій вранці 24 лютого. Звістка про вторгення росії вибила мене із колії і я зламалась.  У мене не було життя перші тижні: лише постійний перегляд новин і “як ти?” у повідомленнях. Але згодом я вирішила взяти себе в руки. Психотерапевтка порадила мені повертатися до життя поступово маленькими щоденними справами. Якщо ви досі не відновили свій внутрішній ресурс, спробуйте для початку почати гуляти хоча б 30 хвилин на день чи знову заварювати каву вранці. Поверніть собі ті маленькі рутинні дрібниці, які робили  вас щасливими у мирний час. Я слідувала цим порадам.  

Спочатку ми з колегами-юристами із CMS CMNO вирішили волонтерити  і створили ініціативу  YellowBlue Force Foundation ( https://www.yellowblue.foundation/#about ). Згодом я знову повернулася до роботи, а тепер ще й відновилося навчання в моїй Могилянці. Нині мій режим ще насиченіший, чим був до війни: волонтерство, робота, навчання, тренування, заняття англійською, написання курсової. А ще треба допомагати батькам.  Зараз дуже важко і морально, і фізично. Тому я намагаюсь регулярно зідзвонюватись із близькими, гуляти з подругами містом й ділитись переживаннями із спеціалістами, аби залишатись “на плаву”. Більшість моїх знайомих зараз фактично не витрачає коштів , а я навпаки почала нарешті купувати собі все, що давно хотіла. І не відкладати своє “хочу” на завтра. “Завтра” може й не бути. Вкрай важливо продовжувати жити вже сьогодні  й шукати свої моменти щастя у такий темний час. ” Бо кількість щастя не має зменшуватися через кляту зло*бучу русню”. 

Ірина Квасниця
Помічниця юриста CMS Cameron McKenna Nabarro Olswang, студентка юрфаку Могилянки 
https://www.instagram.com/iryna_kvasnytsia/
https://www.facebook.com/iryna.kvasnytsiaa/