Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

До 24 лютого я чи не щодня планувала в голові поїздку до мами в Калуш на Івано-Франківщину, це моя батьківщина. Уявляла, як вантажимо в машину найнеобхідніше, дитячі речі, концертні костюми Алінки і обов’язково Дусю. Без неї ми нікуди не поїдемо! Я була впевнена, що лихо, яке вже було на кордонах України і тяжіло в повітрі задовго до цього дня, ми перебудемо на заході.

Зранку 24-ого мої плани різко змінились. Мені було дуже страшно. Я почала робити стратегічні запаси питної і технічної води, зібрала валізу для дитини, для себе ‒ наплічник із документами і двома ноутами. Чоловік заклеїв скотчем вікна в дитячій, почепив пледи на них, знадвору заставив мішками з піском. І ми почали читати новини. А потім ‒ де потрібна допомога і яка. Компанія, в якій працюю, організувала евакуаційний транспорт для колег. Ми могли їхати на захід або закордон. Я не хотіла, вирішила залишатись у Вінниці. Тут моя хата, мій сад і свої люди. Знаєте, як у фільмі “Довбуш”: “То є мої гори. Я тут ґазда. І хто прийде мені в хату, і буде правити, як я маю жити, вихаркає печінки, бігме Боже!”. І хоч Вінниця ‒ не мої гори, але тут народилась моя дитина, тут моя хата і мій сад. Я дуже гостро відчула потребу і опору в людях, які є тут, в цьому місті, яких ця клята війна змусила покинути свій дім, усе, що нажили чесно і тяжко. Так само гостро відчула ненависть і лють до всієї мерзенної рашистської маси, яка вирішила, що може відібрати у нас наше!

Що ти робиш в період війни?

У Вінниці мені є до кого прийти, з ким край боронити. Тут я можу бути корисною іншим, тим, хто потребує допомоги.

Я довго корила себе за те, що не вивезла дитину з України. Деколи, особливо після срачів у фейсбуках, я сумнівалась, що прийняла правильне рішення, що я нормальна Ма. Аліна з першого дня знала, що в країні війна, що “росіянці” прийшли на нашу землю, бомблять міста і хочуть відібрати все, що ми маємо. Здається, вона навчилась читати по карті України, коли всі разом дивились, куди прилетіло від “сусідів”. Моя дитина плела сітки в садочку, набирала пісок у мішки разом із татом для укріплення лікарень, їздила зі мною на роботу, коли офіс компанії став прихистком для колег та їхніх родин із різних міст України, малювала листівки для наших воїнів і фантазувала, як побороти “росіянців”. З часом до мене дійшло: допоки я тримаюсь, роблю щось для перемоги, можу бути опорною і маю на кого опиратись, моя дитина теж ок.

Рішення залишатись у Вінниці, як і рішення про прийом певних ліків, коли в інструкції написано “користь набагато більша, ніж можлива шкода”. Це мій вибір, моя відповідальність. Поки користі від мого перебування у цьому місті більше, як на мене, ніж могло би бути деінде.

Наш дім приймав сім’ї із Кривого Рогу, Київщини, Миколаєва. Ми продовжуємо працювати, бо нам пощастило залишитись із роботою, садимо грядки і дерева, аби підтримати ініціятиву “Сади Перемоги”, зо всіх сил намагаємось відновити рутину в умовах війни. Донька повернулась в садочок, на тренування з танців, і для мене це дуже важлива подія, бо педагоги ‒ велика опора для дітей. А в мене з’явилось ще більше часу і ресурсу, аби воювати на інформаційному фронті, бути корисною там, де маю найбільше експертизи, і, як написала мені одна учасниця цього проєкту, ‒ я лишаюсь тут, щоби моїм подругам “було кого обійняти після приїзду”.

Катерина Березова
Працює в Exadel Ukraine

https://www.facebook.com/kateryna.berezova