Повернутись назад

Людмила Чапаєва: бровістка з глобальними намірами зберегти природу

Людмила Чапаєва: бровістка, мама, дружина. Та, яка вміє чути себе і вважає, що принести людям гармонію з цією планетою набагато цінніше, аніж просто якісно робити брови

Розкажіть про себе?

Я Людмила, мені 25. Це проблема, до речі. Мені  чомусь запам’ятався вік 23 роки. Напевно, це був такий бум! Постійно, коли мене запитують, скільки мені років,  кажу 20. Хочу сказати 23, але розумію, що не-а. Вже якось і не дуже 23 (сміється). Я діва, і я така. Це якщо подивитися у гороскоп діви, я така- дуже діва. Я роблю все багато, тобто постійно щось роблю.  Працювала день в день до 36 тижня вагітності. Була  бровістом, і досить вже такому високому рівні:  вже мала і призові місця,  досить великий досвід і навіть вела курси. Я працювала на ногах останні 2 тижні просто без передиху. Додому приходила ввечері (в мене був кабінет у сусідньому будинку, від того, де я проживала), доповзала за хвилин 40,  клала ноги на диван, і тішилась, що ще «не вмерла». Всі чогось хотіли до мене попасти до того, як я піду у декрет. Одна дівчина спеціально до мене приїхала з Білорусі, в останній день попросилася, дуже хвилювалась, що з декрету в роботу довго не повернуся. Це було дуже приємно для мене.

Чому ви в цей період працювали?

Тому що це було прохання дівчат. Тобто, не так фінансова сторона, яка досить мене теж влаштовувала (як будь-якій людині вона потрібна). В мене було дуже багато прохань: дівчата дзвонили різні: «Будь ласка, можна я до тебе потраплю; я дуже хочу до тебе; прийми мене». І від того мені було дуже відповідально, щоб допомогти, і приємно, бо то про мою майстерність. Не без того, я дуже довго не вірила, що до мене можуть приїжджати дівчата з інших міст. А коли приїхала з Білорусі, я так собі проговорювала: «То точно до мене? Це я?» І це класно, тому  працювала, та змушена була працювати, бо дівчата про то просили. Зараз, коли я вже вийшла з  декрету, дівчата дуже радіють. Півтора роки минуло. Був час, коли  я підіймала ціну на курси, при чому ставила досить високу вартість. Але дівчата йшли. І це було так приємно.

Ви зараз працюєте більше як викладач курсів, чи як бровіст?

Зараз знову почала з нуля. Наразі проводити курси, не маючи повнії  впевненості в руках, я не можу.

І от прийшов час,  я повертаюся в роботу. І зараз планую тільки працювати, тільки набивати знову руку. Поки мене не було, з’явилося стільки нового. Стільки фарбників, кісточок, і всього того, про що я ще не знаю. Тому, стає ще цікавіше.

Як ви ділите життя між роботою і домом?

Я нічого не ділю. В мене немає тайм-менеджменту. Я абсолютно не вірю в поділ часу. В мене це ніколи не виходить. Я завжди роблю так, як отут, в серці. От не знаю чому, дякувати Богу,  вмію чути себе. Можливо,  дякувати батькам, я завжди чую, як мені отут. От чомусь завжди воно виходить як найкраще:  якщо я їду кудись знімати квартиру, і щось мені в цей час заважає, ми ніколи це не робили з чоловіком.  А було таке, шо ми приїхали в Київ, нам треба було впродовж 2 днів зняти квартиру. За 1 день ми приїхали — немає нічого. А за 2 хвилин до потяга висвітилось повідомлення з ідеальним для нас помешканням. Пам’ятаю,  чоловік кидає квитки, і каже : «Поїхали». В цій квартирі ми прожили 2 роки.  Тому, от воно — його треба відчувати.

Я знаю, що коли мені потрібно відписати усім клієнтам, порозгрібати записи, я  це зроблю. Я не «мать насєдка» , спокійно можу залишити сина на тата чи маму. Тому, що я їм довіряю, і і свій 1 рік він досить в мене самостійна людина: не прив’язаний до мене, тому спокійно відпускає. Я не маю такого відчуття, що десь хтось страждає.

Чоловік мене завжди розуміє та підтримує, і в цьому мені дуже пощастило.  На все що я планую, він каже: «Хочеш — роби. Я за будь-який шухер окім криміналу».  Я впевнена в тому, що він мене завжди підтримає. І коли я кажу:  «Жень, мені ще треба сьогодні трошки посидіти, я ще не всі фарбники розмалювала. Можна?» Він відповідає: «Ти не втомилась?». Кажу «Ні», а він мені: « Ну добре, я з малим сьогодні я полежу.»

Вам пощастило знайти чоловіка? Чи ви вибудували відносини?

Це велике щастя, якщо ти зумієш цю людину побачити. По-перше, я завжди вірю, що все, про що ми думаємо, все притягується до нас. Тому знаю, що чоловік був мені даний  такий, яким я його хотіла. В мене було досить багато стосунків до нього,  і досить серйозних. Я була змушена відмовити своєму колишньому хлопцю в заміжжі тому, що не мала впевненності всередині. А з Женею ми одружилися за 5 місяців. І при чому з цих 5 місяців ми бачилися разів 10. І коли він мені сказав, я хочу їхати до тебе, я відповіла, що теж цього хочу.

Я вірю лиш в те, що всередині.

Ви сказали, що дуже вдячні батькам, за оцю інтуїцію. Як вас виховували?

Виховували мене досить строго, якщо чесно. У нас  не було в сім’ї такого, що мене обіймали постійно чи казали, що люблять. Але мене батько навчив бути впевненою в собі. Він казав: «Якщо ти взялась це робити, то ти маєш сама знати, чи цього хочеш».

Батьки завжди казали: ти хочеш цього — значить робим. Ти впевнена? Значить робим. А якщо не впевнена, значить не робить ніхто. Якщо я маю якесь почуття всередині, що це не то, ще не час, — я не роблю. В мене якось і з дитиною так було: я її хотіла, як в жінки прокидається оце гормональне треба. Я розуміла, шо ні, ще не час. І хоча ми вже планували дитину, він дуже довго до нас не приходив. І якось наступив момент, коли прокинулась вранці і відчувала, що вже той самий час.  Через місяць ми дізналися, що я вагітна.

Ви високодуховна людина. Як навчились себе чути?

У  моєму житті дуже рано з’явилася людина, яка навчила мене дивитися на життя з іншого боку — емоційно-духовного. Я не вірю в нашу церкву (може, цим когось ображу). Я би вибачилася перед всіма релігіями, не маю нічого проти, але я особисто в це не вірю. Я не вірю, що ікона допоможе, а відчуття всередині — ні. Моя класна керівник казала: «Бог, це любов». От в це я вірю. Якщо ти любиш всіх навколо, значить Бог є в тобі, в середині.

Як ви прийшли в професію?

Це дуже не цікава історія, якщо чесно. Я розуміла, що інститут — це не моє. Знала, що наша медицина мене психологічно доб’є (я не вірю в ту медицину, яка є зараз). Чоловік казав, щоб йшла в косметологію. Але я розуміла, що косметологія — це та сама хімія. І колоти батокси я не буду —  не можу людям шкодити, не хочу. Я досі вмовляю своїх дівчат не робити брови хною, тому що це шкідливіше, ніж робити фарбою. Шо вже казати про уколи?

Я стала шукати щось своє. Дівчинка, яка фарбувала мене на весілля, саме проводила набір на курси бровістів. Все склалось дуже зненацька і не сплановано. Кілька разів приїздила до Лєна на брови, а вона мені й каже: « Не роби цієї зарази зі своїми бровами. Я тебе прошу, приїжджай частіше». А так як їздити до неї було далеко, я пішла до неї на навчання.

Все, шо в моєму житті вагоме, стається дуже випадково. Але дуже вчасно. Я тоді зачепилася за це, і в травні 2016 року пройшла свої перші курси. Так, 3 роки я уже бровіст. Потім ми переїхали в Київ. Мала пів року важкої депресії. І через пів року мене чоловік відправив працювати. Я пішла на ще одні курси, вивчила ламінування вій. Так, курс за курсом з січня по червень місяць я весь час навчалась на курсах, це був пік 2017 року. Пройшла майже 8 навчань різного роду, в мене було 5 чемпіонатів. 4 з яких призових.

Час на особисте, банально, поспати, знаходився?

Ми з чоловіком 1 рік жили окремо. Я в Києві рік жила сама. Тобто пів року депресії і пів року праці, доки його не було поруч зі мною. Він приїжджав тільки на вихідні, тому в мене часу було багато. Та й доки в мене був час, мені було дуже погано. Потім в мене не стало часу, мені було дуже добре. Тому що я знала, що коли я прийду додому , мені просто треба поспати. В мене були дні, коли був самий розквіт моєї робити, коли я переїхала працювати в центр Києва, на Саксаганську,  це центр міста. Я переїхала туди, була там 3 місяці, працювала з 8 ранку до 11 вечора.

Ви тоді займалися роботою, тому що вам це подобалося?

Напевно через те, що робота з’їдала цей час. Вона стала для мене такою умовою. Я не скажу, що я дуже фанатіла від того, що роблю.  Я зараз вивчаю альтернативну медицину з тим же захопленням, як я колись робила брови. І я не скажу, що прям «а-ааа-ахххх брови». Якби, ні. Просто в мене це почало виходити. Коли в мене виходить, мені хочеться робити більше, мені хочеться бути найкращою з. А, ще краще не з, а однією кращою. В мене завжди такі амбіційні погляди: якщо я роблю, то мені треба, щоб було добре, або не було ніяк.

То, в якійсь мірі, це є конкуренція, напевно.

Так, бувають моменти, коли мене поглинає конкуренція. Особливо помічаю це, коли стою, а хтось розвивається. В такі моменти Женя каже: «Охолонь, все нормально. Ти чого? Люди розвиваються — це добре, в тебе теж буде час». Я досить залежна від своїх емоцій.  Але як швидко я загораюсь, точно так само швидко заспокоююсь.

Куди рухаєтесь, до чого прагнете?

Мене дуже хвилює зараз проблема екології, насилля і захисту тварин. Ми з чоловіком вже рік не їмо м’яса, я не їм молочних продуктів. Дитина в мене з народження веган, не їсть нічого тваринного походження, окрім домашніх яєць. І ми намагаємося звести наше споживання до напрямку Zero Waste. Це дуже важко,  до речі. Я захожу в супермаркет і розумію, що в нас в країні це практично неможливо. В нас немає жодного супермаркету, в який можна було би прийти зі своєю тарою і насипати потрібної крупи. Кожного разу, коли викидаю оцю пластикову упаковочку,  в мене серце болить. Тому в мене є 1 єдина ціль: народити і виховати дітей, які будуть мати такі ж погляди. Мені дуже подобається одна фраза: «Ми цю землю отримали не від батьків, а ми цю землю позичили в своїх дітей». Тому я хочу, щоб мої діти не померли під пінопластом.

Тиждень тому дізналася, що моя колега помирає від раку. 26 років. Це досить  боляче, тому що вже не можливо нічого зробити. В неї маленька дитина. 2 роки хлопчику. І я розумію, що проблема між нами всіма:  ми всі під цим ризиком. Нам на 2 хвилини принести з магазину ту крупу в пластиковій упаковці, і викинути. А вона не розкладається і виділяє ту токсичну речовину, яка згодом когось уб’є.

Такі маю глобальні думки і вважаю, що кожна людина повинна над цим задуматись, абсолютно кожна. Тому що 1 людина цього не змінить. Але почати можна. Можна почати з себе. І розповісти про це ще комусь. А потім інший прочитаю це в статтіі. І він теж задумається, і це дуже класно. Я дуже хочу саме цього: принести людям гармонію з цією планетою, а не просто робити брови.

Розкажіть про друзів

В мене досить мало друзів, от щоб прям друзів. В мене є багато знайомих. А подруга у мене є одна, ще зі школи. В нас з нею абсолютно різні погляди, ми з нею настільки різні люди. Знаєте, є друзі, в яких стільки спільного. А от є Юля, і є я.  І от між нами прірва, і ми постійно через неї одна до одної доріжки прокладаємо. Ми є одна в одної завжди, навіть коли поїхали з Вінниці до Києва.

Найперший мій друг —  мій чоловік. Це людина, якій я довіряю все: немає нічого, шоб я не могла йому розказати. Перша моя людина. Бо я впевнена, якщо в тебе з чоловіком немає дружби, це не твоя людина. Я не знаю, як можна лягти в ліжко з чоловіком, від якого є якісь таємниці. Я не розумію цього.

І мама . Але мама — це така подружка, для якої інформацію треба фільтрувати. Тому що все-таки це мама, і її треба берегти. Хто б там що не казав, але це жінка, яка зрозуміє все. Яка всередині накрутить, зварить ще гірше, буде про це думати. Я про це забуду, а вона буде ще місяць думати. Тому з віком прийшло розуміння, що маму треба берегти…

Щось читаєте, якісь фільми дивитеся? Що ви любите?

Я читаю,  все шо бачу. Люблю, дуже люблю інформаційну літературу. Дуже мало читаю художню, це в мене було в етапі інститут-школа. Я читала всю класику. Зараз у мене є  один єдиний, кого я дуже люблю, поважаю, і він мені дає отдушину — Януш  Вишневсікий, польський письменник. Він пише досить екстравагантно , я б сказала, не для кожного. Його роботи мають еротично сексуальний підтекст, але мене це розслабляє, коли я хочу про щось забути. От його я просто обожнюю. В мене є всі його книги:  чоловік на кожне свято дарує мені нову книжку. І це от — моє щастя.

Зараз я читаю Майкла Грегера, «Не сдохни. Еда в борьбе за жизнь». Просто бум для мого мозку. Прям поїдаю, дуже люблю. А фільми… Мені дуже важко вибрати, щоб сподобалося. Тому коли хочемо з чоловіком щось подивитись і довго листаємо, у нас то закінчується так:

—  Жень, ну, що, Гаррі Потер?
— Давай.  — Це такий, знаєте, обов’язковий варіант, коли нічого не підходить.

Гаррі Потер і ще один фільм, який прям мій-мій. В мене чоловік казав, по цьому фільму можна визначити мій духовний стан. «Чарлі і шоколадна фабрика». Я ним заспокоююсь. Я розумію що цей фільм забирає в мене негативну енергію, хоч і не розумію, чому. Я навіть з психологом обробляла це питання.

Що побажаєте жінкам?

Навчитися чути саму себе. Не те, що каже вам мозок, а те, шо каже вам ваше тіло. Жінка — це такий сосуд, наповнений неймовірною кількістю енергії, емоцій і можливостей. Коли чоловік, в свою чергу, це просто статуя, яка може заробити гроші, подарувати жінці квіти (будемо чесні, воно так і є). Чоловіки дуже рідко емоційні і рідко проявляють дуже багато всього для світу. А жінка може все. Жінка може як заробити гроші, так і бути для когось отим великим світилом. Тому я хочу, щоб кожна жінка навчилася бачити всередині себе те, що вона може. І якщо жінка почне це чути, навколо стане легше.


https://www.instagram.com/chapaieva_artist/

Фото надані Людмилою Чапаєвою