Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

У мене тут чоловік, батько моїх дочок, тато з мамою і брат. І рідні чоловіка. А ще батьківська дача і бабусина хата. Тому я з дітьми не могла поїхати.  Та й залишитись для мене – то про вірність. Ви ж знаєте, «і в горі, і в радості» – то і про чоловіка, і про батьків.
Мені цінне оце «разом»: мати спільний страх, втікати від паніки вночі спати в костел, тримати лівою рукою чоловіка, а правою Єву (а вона вже тримає Яну), просити брата бути обережним. 

Вибирати з борща чоловіка квасолю, яку він не любить. Пакувати йому на роботу обід, і інтригуюче вкладати щодня нову цукерку. Нести мамі з татом щось смачне і «вперше спробувати». Після того, як голосно гепнуло – тут же робити перекличку, чи у всіх все добре. О п’ятій ранку завуальовано відписувати Каті про здогадку, куди влучила ракета і стверджувати, що все добре. Тихо пити каву з Сашею вже в зігрітому сонцем місті так, щоб попасти в сторіси ресторану. Плакати і довго обійматись, коли біля магазину зустріну Машу.
Оцього всього не може бути, будь я в Празі, Ванкувері чи десь у подруги в Італії.
А тут, хоч і страшно, і не зрозуміло, звідки прилетить і куди впаде – ми разом. Купуємо хліб в магазині, ходимо на базар за черемшею. Навіть охайно смітимо в під’їздах, щоб потім місцева прибиральниця замітала між поверхами. Нашими звичками ми даємо життя і потрібність рідному місту. Я так думаю.

Що ти робиш в період війни?

Перше, що я зробила, як прочитала про те, що почалась війна – вкрила чоловіка, який спав, і пішла мити волосся. Пізніше написала в садочок і на роботу, що ми залишимось вдома. Потім був шок і мовчання. Ми безперебійно дивились новини і писали/дзвонили рідним, як вони. Далі почалась робота на інформаційному фронті. Я писала тексти, підбирала під них з офіційних пабліків справжні і звірські фото, ковтала сльози і багато розкидала їх по світу. Плела маскувальні сітки. Робила макети для волонтерських спільнот, і багато обіймала чоловіка з дітьми. А між тривогами розселяли людей, шукали бронежилети, ходили до батьків, та спали разом.
І немає нічого ціннішого чути: «Котенята, я виїзджаю вже додому. Щось брати?»

Зараз вже трохи адаптувались і емоційно окрепли.
Вдосталь напились солодкого чаю  і прибрали в квартирі, залишивши як татуювання на вікнах скотч. Виділили місце для вже легкої тривожної валізи, бо зрозуміли, що найдорожче все-одно можна вивести тільки за руку. Вивчили з Євою гімн України. А з Яною почали дивитись фільми англійською.
Щовечора ми чекаємо чоловіка з роботи. Мені критично важливо берегти відчуття затишку вдома максимальним: готуємо домашню пасту, печемо хліб, а в корзині завжди маємо яблука і банани. Частіше забігаємо до батьків. Ділимось з мамою рецептами, страхами і планами на Великдень.

Я пробую працювати. І пішла вчитись верстати сайти.

Марина Прісняк-Ряба, СЕО Амбітної. 
Створюю: сенси, маркетингові кампанії, людські відносини в компаніях.
Телеграм:@marina_prr