Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

Чоловік тут, його в любий момент можуть призвати до армії. Він зразу пішов в воєнкомат, але йому сказали, що його фах зараз не потрібен, тому залишили в резерві. Та й діти тут. Моя донька з внуком сказала,  що вона нікуди не поїде. Я мала чудову нагоду зразу полетіти в Америку, тому що там живе мій син. Він запрошував, у нас є візи, тобто треба було доїхати там тільки до Польщі. У нас друзі живуть у Празі. Лена сказала:”Приїжай, їдь з дітьми, з Аньою, з Олексою». Ми вирішили… знаєте, ми навіть не обговорювали цю тему. Єдине, це я дуже просила доньку, ми на цей день трошки навіть сварилися, а потім я вирішила…вона сказала я доросла, я вибираю бути тут, в Україні,  поки у нас все в Вінниці тихо, я маю бути тут. Тому, якби, тема закрита. Ми тут, ми нікуди не поїхали.

Не виїхала. Тому що не було часу, не було часу подумати. Про війну я дізналася від свого сина, який мені написав в месенджері: “Мама, що у вас там робиться?”. Він живе в Каліфорнії, в них був вечір, тому він прочитав це повідомлення про Україну.  Ну і понеслося.

Що ти робиш в період війни?

Перші люди у нас зупинилися вже в обід 24, це були друзі, які їхали на Чернівці. Їхали вони дуже довго, тому зупинилися в Вінниці. Потім зупинялась моя подруга, яка прилетіла з Занзібару опівночі  і зупинилися в Києві переночувати, і на ранок вже дізнались, що війна. Вона везла з собою дитину, хвору, якій потрібно було постійно їсти. А так як в дорозі і на заправках вже нічого не було, і вони їхали на Кам’янець, тому зупинилися у Вінниці. Ну і ввечері до нас приїхала вже перша родина, 6 людей, дорослих, 4 дітей. Переночували і вирішили їхати на Молдову. Це були перші наші гості. 

За весь цей час у нас зупинилися більше ніж 70 людей. Зараз живуть 7 чоловік. Вони кияни і зупинилися у нас ще 25 лютого на постійно.  

Хвала Богу, моя донька з онуком приїхали у Вінницю десь за місяць до війни. Пожити трошки у нас…ну і так вийшло, що це на краще. Ну бо вибиратися з Чернігова з малою дитиною було б дуже важко.  Ну а тому, що дівчата в мене дуже активні, Аня жила в Чернігові,  а до цього працювала в Харкові, з “гостями” проблем не було. Бо друзі зупинялися,  знайомі знайомих, сарафанне радіо працювало. Перший місяць взагалі не було вільного часу і ні про що не можна було думати. Треба було готувати їсти, прати, прибирати, втішати, допомагати. І так це було день за днем. 

Десь вже 2 тижні тому стало більше вільного часу, менше людей зупиняється. Я почала ходити в офіс. Зараз дуже специфічна в нас робота: з однієї сторони наша праця, наша тема стали дуже актуальні. Виявляється, не все ми тримаємо під контролем. Дуже багато людей питало/звонило, як працює страхування, чи працює покриття, чи треба сплачувати внески. А зараз вже активно почали працювати, тому що це випробовування показало: «Так, людям потрібен фінансовий захист. На жаль, люди смертні. Смертні раптово і ми не все конролюємо». Частина моєї команди (жінки з дітьми) виїхали і живуть в Польщі. 

Продовжую працювати, десь на пів дня їду в офіс. Працюю, а потім повертаюсь, бо сім людей вдома живе крім нас, тому ще треба цим займатися. До речі, в нас жили не тільки українці. В нас зупинилися 2 хлопці, іспанці. Вони з якоїсь місії, журналісти. По профілю в інстаграмі бачила, що він був в Афганістані і Алеппо. Це був кінець першого тижня, вони повертались з Києва на Львів і їм треба було зупинитися.
Була ще дівчина з Болівії. Це дружина українця. Вони теж виїжали з Києва. Люди потребують допомоги тому, що в такий час їм треба банально десь зупинитися, щось смачненького, тепленького з’їсти, помитись, лягти в тиші. 

А так, я вже 2 рази ходила на манікюр, двічі зустрічалась з подругами в кафе. В мене є моя земельна ділянка, мій двір з квітами. Дуже вдячна, що ми не продали наш дім, не обміняли на менший. Наш великий будинок зміг прихистити тих 70 людей. Одної ночі у нас ночувало 30 чоловік. Ось, то це дуже добре, що дім великий, він такий крепкий у нас. 

В мене є мрія… я хотіла мати маленький готельчик в Провансі. Потім я змінила тему на Хорватію, тому що це більш реально. Виявилось так, що у мене такий міні-готель стався в Вінниці.  

Знаєте, такі є відчуття, коли перші ці тижні, як люди їхали, бігли, спасалися, а твій маленький хлопчик (внук), йому 2 роки, він тут. Так треба було якось думати, що я роблю все вірно. Те, що він не поїхав. Те, що я залишилась вдома. 

До речі, зять мій живе зараз в Чернігові. Він там, він не виїжджав. Тому що там була бабуся старенька, яку не можна транспортувати. Тому він якось так вирішив, що він має бути в Чернігові, ось.

А ще першого дня війни наша компанія, це компанія Starlife, зразу перекваліфікувалася, якшо можна так сказати. У нас ще з 2011 року працював благодійний фонд, і ми дуже активні були в 2014-15. З 2011 по січень 2022 року наш фонд надав допомогу майже на мільйон доларів.
Почалася війна і буквально з першого дня ми реоргагізувась в Києві, в офісі зробили штаб. Такі штаби є в декількох великих містах України. Там реально робимо все. Від постачання коптерів/ліків/їжі, постачаємо теробороні, ЗСУ. 

За цей час з початку війни ми вже зібра більше 60.000.000 грн на допомогу не тільки армії, а й біженцям. У нас окремий підрозділ займається евакуацією людей, всюду. І це я, чесно кажучи, мало приймала участь в роботі, як волонтер тому, що не було часу. Але допомагала грошима, син мій багато грошей перераховував. Вже через мене, бо казав, що «мама, ти краще знаєш на що потрібні». 

У нас в Вінниці окремо мої дівчата організувалися. У них є теж місце для поселення. І ми від колег з Закарпаття отримуємо гуманітарну допомогу, і вони надають вже допомогу тут усім сім’ям/біженцям/дітям. Я рада, що працюю в такій компанії, яка може дуже швидко перелаштовуватись тому, що ми дійсно працюємо не тільки на благо України,  а й зараз робимо все, щоб наблизити нашу перемогу.

Фонд Starlife-благодійність: https://www.youtube.com/watch?v=bG5AdZtcec4

Олена Кулік,
мені 55 років, я працюю в сфері страхування життя.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001892023981