Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

Я в Україні, бо поза нею себе не уявляю…

24 лютого… День, який перевернув життя всіх українців… Маю таку особливість, що в момент стресу немає сліз та страху… Так сталося й цього разу. Протягом дня знаходилась на роботі, будучи в постійному хвилюванні за власних дітей. Бачила черги на виїзд з міста й у скронях відлунювала лише одна думка: «Що буде завтра?» Чомусь у тих чергах я не бачила себе й свою родину. Колись, у 2014 році, маючи перші дискусії з родичами з росії, я на їхні прохання їхати до них, відповідала: «Я народилась в Україні й народила тут своїх дітей. Це земля, з якої я ніколи не поїду». Звісно, у сьогоднішніх реаліях я не маю жодного права звинувачувати тих, хто, рятуючи рідних діток від бомбардувань, виїхав за кордон. Я навіть намагаюсь зрозуміти тих, хто виїхав у перші дні з Вінниччини. Вони не я, а я не вони… І моє місто, особливо в перші дні війни, потребувало моїх рук й холодного розуму. 

Що ти робиш в період війни? 

У перші тижні подолати стрес допомогли люди. Після перших двох діб, перебуваючи постійно в укритті, я зрозуміла, що «з’їдаю» себе від думок «що робити?!» Разом з дітьми ми пішли до молодіжного центру «Квадрат» плести сітки. Перший день я просто мовчала й плела, плела, плела… Там не було чутно сигналів «Повітряної тривоги» – лише вигуки «Слава Україні!», гомін сильних духом жінок і чоловіків, чіткі прохання волонтерів. Чомусь пригадались рядки з «Intermezzo» Михайла Коцюбинського: «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім». 

Так минуло два тижні… Це були дні, коли допомагала розселяти людей по Вінниці, коли передавала яблука й картоплю на начинку для пиріжків бійцям, коли шукала по знайомих банки на тушкованки… Щодня плетучи маскувальні сітки, я бачила поруч прекрасних людей і чула неймовірні історії: 81-літній дідусь, який виїхав до Вінниці з Краматорська, 8 років плете сітки та пише вірші про війну з надією, що його почують росіяни, як волонтерка Влада із важкою хворобою щодня прибирає в центрі гумдопомоги, готує для волонтерів, а напередодні 8 Березня кожній жінці піднесла показати й понюхати квіти примули, що принесла дівчинка в подарунок жінкам-волонтерам, щоб підняти настрій, як переселенці зі різних областей України плетуть щодня сітки й долучаються до тероборони, щоб бути вдячними місту, що їх прихистило. 

На жаль, щодня, засинаючи, я міркувала над тим, що я «недоматір». Таке слово я придумала, бо постійно читала дописи знайомих, подруг, які виїхали за кордон, про те, як вони рятували дітей, а я?! Потім я знайшла відповідь: мають обов’язково залишитися й ті, хто збереже місто, до якого, можливо, захочуть повернутися наші земляки!!! 

«Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…» Сьогодні я повернулась до звичної педагогічної роботи. Сьогодні, як ніколи, мої учні потребують психологічної підтримки, прикладу любові до рідної землі, звитяжного українського слова. Сьогодні ми всі звикли жити в стані війни… Ми ще загартованіші, ми ще енергійніші, ми ще згуртованіші, ніж на початку. Сьогодні кожен виконує свою роботу ще краще, ніж у мирний час.

Я СХИЛЯЮСЬ У ПОШАНІ Й ВДЯЧНОСТІ ПЕРЕД КОЖНИМ БІЙЦЕМ, ДИПЛОМАТОМ, ВОЛОНТЕРОМ, РЯТУВАЛЬНИКОМ, ОЧІЛЬНИКОМ МІСТА ЧИ СЕЛА, МЕДИКОМ, УЧИТЕЛЕМ, ПРАЦІВНИКОМ КОМУНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ, ЖУРНАЛІСТОМ… ПЕРЕД УСІМА ТИМИ, ХТО НАБЛИЖАЄ НАШУ ПЕРЕМОЖНУ ВЕСНУ…

Наталя Синявська
Заступник директора з виховної роботи у Подільському Науково-Технічному Ліцей для Обдарованої Молоді
https://www.facebook.com/sinyavskaya.n