Ти могла виїхати будь-де, але залишилась в Вінниці. Чому?

Ніяк не можу згадати хронологію подій 24-го лютого, їх було надзвичайно багато …

Ми прокинулися від телефонного дзвінка, який пролунав близько п‘ятої ранку. Чоловіка негайно визвали у військову частину,  незважаючи на Covid-19 позитив. Я лечу на кухню, готую бутерброди. І хочеться скласти до сумки весь холодильник + своє серце та всі сили небесні, щоб оберігали (в думках картинка, ніби з радянських військових фільмів і «невже це з нами» ?!?!?!) Обіймаю,  цілую і благословляю хрестом на повернення з перемогою додому.

Одразу телефоную мамі, яка живе сама неподалік від нас, прошу зібрати речі, не поспішаючи. І їхати до нас (як залишити в небезпеці людину, яка подарувала життя і любов?!).

В групах вайбера шкільних та садочка активно обговорювали події в країні та приймали рішення закрити заклади …. Тим часом телефоную на роботу і кажу, що прийду з запізненням. 

Уроки відмінили, садочки закрили. Прийшла бабуся. Я наказала бути обачними і слідкувати за новинами.

Друзі потроху виїжджали за кордон. Я чоловіку по телефону наказувала за нас не хвилюватися. При потребі сяду за нашу Нивку попри страх і доїду до кордону, у мене вже є права. Про виїзд не задумувалась допоки не підірвали Запорізьку АЗС. Дякую друзям, які писали, що чекають у Литві та у Польщі. Там нас приймали б з турботою. І в секунді зрозуміла, чому я ТУТ. 

А хто скаже, що Українці турбуються про своїх? Я хочу, щоб Українці пишалися не тільки допомогою різних країн, а й нашою українською відважною допомогою один одному!

Що ти робиш в період війни?

…. Не всі з персоналу змогли вийти на роботу. Я hr-менеджер, і знаю всі процеси. Стаю на пекарню, паралельно  мотивую весь персонал. Вирішуємо з керівництвом не закриватися та чим можемо допомогти військовослужбовцям, територіальній обороні та біженцям.

Паралельно дзвонять друзі з Харкова, благаючи про допомогу знайти квартиру:
– Так! Звичайно!!!

Керівники закладу, вирішивши нагальні питання, також поїхали на допомогу родичам! Моя головна задача згуртувати та змотивувати персонал, що залишився в місті! 

Окрім роботи плести сітку. З сім’єю в проміжках між тривожними сиренами клеїли вікна скотчем і тільки на 27-ме число ми зібрали «тривожний рюкзак» .

Ховаючись у підвалах, я тішилась, як організовано все роблять люди: чоловіки і жінки приносять воду, пластиковий посуд, каремати, піддони …. В ОСББ писали, хто приймає біженців. Ми всі, хто міг, зносили їм одіяла, подушки, рушники, закрутки і розповідали, що де знаходиться. 

Однією з моїх традицій стало слово «вітаю», що означає «життя». Таким чином я всіх благословляю на Життя!

Тетяна Петрушина
Тепер я, як Україна, починаю життя з нового листа.
https://www.facebook.com/profile.php?id=100007009725894