Ти зараз у Вінниці. Чому?

Так сталось, що 80% мого оточення військові. Всі працюють в різних структурах, і при нагоді ми, звичайно, обговорювали ситуацію в Україні і як далі можуть розвиватися події. 26 січня я попросила маму зібрати тривожний чемодан. Сама, натомість, не збирала. Мені здавалось, якщо я приготуюсь і буду чекати напогові, то це точно станеться. Минали дні, не минала тривога всередині мене. 23 лютого я таки дістала чемодан. о 4.30 ранку мене набрав друг зі словами: “Зустрінеш моїх в себе?”

Все, почалось. Далі виклик чоловіка по тривозі на роботу. Збір чемодану і перші вибухи. Перший день війни пройшов як в тумані. Ми від‘іхали за місто. Я більше місяця продумовувала до деталей свої дії, все, що треба буде взяти з собою, а в результаті ми з сином вийшли з маленьким чемоданом документів (де мали б бути речі малого) і двома маленькими рюкзаками.

Мій чоловік та тато -військовослужбовці. Відповідно, вони місце служби покидати не могли. В своєму плані дій я чітко знала, що я мала зробити. А мала я взяти машину, маму, сина і їхати в напрямку на захід України. З першими вибухами план пішов зовсім не тією дорогою.

Після 4х днів моя психіка почала адаптовуватися. Я почала активно вести сторінку в соц мережі, шукаючи та поширюючи корисну інформацію. Паралельно готувалася до того, щоб поїхати назад в місто, взяти хоч якісь речі і вирушати в Чернівці, звідки ми мали доїхати до Стамбулу. Але вже з 5 го дня я зовсім випадковим чином стала задіяною до збору необхідного для військових з наших військових частин. А в нас їх багато. В перші дні ще взагалі ніхто не розумів, яким чином будуть розвиватися події. І ми зіштовхнулися з десятками прохань знайти/привезти/доставити тепловізори/раціі/шлеми/бронежилети і так далі по списку.

На паніку більше не було часу. На від’їзд теж.

Я розуміла, що з-за кордону я не зможу цим займатися. А тут мій чоловік і мій батько. Я просто не змогла лишити їх тут.

Для нашої сім’і взагалі війна почалась не в 2022, а ще в 2014 році, коли почалася війна на сході України. Ми одружилися в кінці травня, а вже менш ніж за 3 місяці чоловік визвався одним із перших відправитися на війну.

Я тоді ним пишалась і ненавиділа його одночасно. І цього разу я не хотіла ще ненавидіти і себе, маючи можливість хоча б відносно бути поруч-піддатися паніці і поїхати за тисячі кілометрів.

Цього разу я внутрішньо відчувала, поки що загрози для нас тут немає. Але я собі пообіцяла-у випадку прориву лінії оборону в сторону нашої області я в першу чергу думаю за дитину і таки виїжаю звідси. Мабуть, таки варто зазначити, що я також військова в минулому. Військовий перекладач, звільнилась в 2018 році у званні старшого лейтенантна. І усвідомлення того, що ти складала присягу на вірність українському народу, тебе прислідує завжди і змушує твою совість червоніти, бо ти сидиш вдома, глядиш дитину, а не на рівні з іншими військовослужбовцями стаєш на захист своєї країни.

Я дуже добре розумію відчуття всіх тих жінок-військовослужбовців, які як і я, обрали сім‘ю, замість роботи. Але двоє військовослужбовців в родині- це дуже невесело (щоб не сказати іншими словами). Це відчуття роздвоєності особистості, коли одна половина розуміє, що дитина-це головне, а друга кричить-ти ж складала присягу, твої товариші, твої рідні там, а ти не поряд. Думаю, це відчуття стало рушійним у бажанні не виїжати. Я вирішила, якщо я не на службі, тоді я маю зробити свій внесок іншим чином. Таким іншим способом стало волонтерство. І це вже зовсім інший довгий розділ цієї історії.

Що робити, щоб Вінниця була затишним містом для всіх нас?

Я виросла в Калинівці, але ніколи не хотіла тут жити. Я обожнювала Київ, і, власне, тому поїхала туди на навчання. Інших варіантів навіть не розглядалось. Потім там працювала. Але коли ти виходиш заміж – може змінитися багато чого).

Київ назавжди для мене найкраще місто на світі. Але я навчилась любити і Вінницю. І скажу відверто, для сімейного життя Вінниця значно комфортніша за Київ.

За останні 7 років, що я тут, Вінниця дуже змінилася, стала супер прогресивною, сучасною, комфортною, затишною. Звісно для розвитку і вдосконалення немає меж. Гадаю, що найбільше, чого потребує Вінниця це розширення) Активне будівництво сучасного житла дуже актуальне. Дуже багато молодих людей переїздять до Вінниці із навколишніх сіл, міст, і містечок. Але ціни на житло через його брак не надто відрізняються від тих самих столичних цін. Також варто збільшити б кількість парків та місць для прогулянок і відпочинку з дітьми.

Вінниця має молоде обличчя) Тому було б дуже добре, якби будувалися якісь круті розважальні центри, щоб можна було там час від часу проводити дозвілля.

Вікторія Якимець
Військовий перекладач. Нині приватний підприємець, власниця студії жіночого одягу

https://www.facebook.com/vikasoldier