вдома

Марина Прісняк-Ряба та Ольга Щербакова розпитують у вінничанок як то воно, бути вдома у період війни.

Ірина Квасниця

Коли розпочалась війна, я була сама в Києві. Мої близькі відмовляли мене повертатись.

Валя Дячук

Але перебувши ніч, довірившись Господу нашому, як скерує – так і буде, залишилась

Анель Інтегріті

Я не допустила жодної думки і зупиняла будь-які розмови на цю тему з першої хвилини війни.

Марина Мельник

Прийшло свідоме відчуття того, що якщо поїду, то зраджу свою країну, як зраджували її всі

Юлія Андріянова

Багато хто їхав, і говорив поїхали. Моє тіло казало ні. Я слухаю свою інтуїцію. Вона сказала НІ.

Юлія Паньковська 

Якщо більш серйозно, то історія "всьо пропало, валимо" також володіла мною, але недовго.

Валентина Дячук 

В останній день, щось всередині переломало і зрозуміла, що не зможу. Виникло відчуття зради.

Вікторія Гетьман

Я пустила коріння тут, тут народилися, ростуть мої діти, є мої друзі, мої захоплення...

Тетяна Грабар

Розуміла, що не можу поки що їхати, бо буду займати евакуаційне місце людини, яка втратила дім.

Світлана Теренчук

З першого ж дня війни я прийняла рішення, що нікуди не поїду ні за яких обставин.

Ольга Щербакова

Перший місяць війни я провела з батьками на Вінниччині. Потім повернулася до в Вінниці.

Марина Прісняк-Ряба

У мене тут чоловік, батько моїх дочок, тато з мамою і брат. І рідні чоловіка.

Милослава Черній

Не змогла переконати себе поїхати. Мене тут тримає набагато більше, ніж фізичне.

Ілона Зварич

Я не поїхала з Вінниці. Стали опорою під час війни саме рідні місто, вулиця, квартира, затишні речі