Але перебувши ніч, довірившись Господу нашому, як скерує – так і буде, залишилась

Я не допустила жодної думки і зупиняла будь-які розмови на цю тему з першої хвилини війни.

Прийшло свідоме відчуття того, що якщо поїду, то зраджу свою країну, як зраджували її всі

Багато хто їхав, і говорив поїхали. Моє тіло казало ні. Я слухаю свою інтуїцію. Вона сказала НІ.

Якщо більш серйозно, то історія “всьо пропало, валимо” також володіла мною, але недовго.

В останній день, щось всередині переломало і зрозуміла, що не зможу. Виникло відчуття зради.

Я пустила коріння тут, тут народилися, ростуть мої діти, є мої друзі, мої захоплення…

Розуміла, що не можу поки що їхати, бо буду займати евакуаційне місце людини, яка втратила дім.

З першого ж дня війни я прийняла рішення, що нікуди не поїду ні за яких обставин.

Перший місяць війни я провела з батьками на Вінниччині. Потім повернулася до в Вінниці.